Иван Багряный - Тигролови

– О, я тебе розбудила…

Відхилилась від стіни і стала, обсмикуючи блузку на грудях. Так, ніби байдуже, але помітно зашарілась і, щоб відвести очі, спитала:

– Ну, як, козаче?

Григорій посміхнувся:

– Гарна…

Дівчина насупилась, набурмосилась і від того ще покращала. Яка вона хороша! Такої він, далебі, ще не бачив. Якесь дивне поєднання надзвичайної дівочої краси і суворості. Гнучка, як пантера, і така ж метка, мабуть, а строга, як царівна. Він дивився на дівчину і почував себе ніяково, як школяр. Їй найбільше вісімнадцять років, а таке сердите.

– Гарна, кажу, моя пригода, – мовив журливо, кліпаючи очима. – Так як же, чорнява, тебе звуть?

Дівчина зовсім почервоніла, але не відвела очей, дивилась з-під насуплених брів, наче націлялась з рушниці:

– А так… Звуть-звуть та й покличуть. А ти звідки такий-о?

– Який це «такий-о»?

Засміялась:

– Та такий… чудний… Звідки ти?

– Е, це так далеко, що ти й не мрієш.

– Знаю. Що ти з України, це я знаю. Ба більше: знаю навіть, що в тебе там є любка і що звуть її Наталка.

– Дурна, – бовкнув Григорій.

– Чого ж ти лаєшся?

– Що є Наталка, то правда, але то не любка, а сестра… А звідкіля ти все знаєш?

Дівчина зніяковіла:

– Ти б послухав, що ти молов тут п’ять днів, кидаючись, як божевільний. Думали, що ти й дуба даси. Скажи спасибі матері та батькові… Та ще братові, що тебе підхопили… Коли б не вони, ніякі лікарі тебе б не врятували. А батько знають такі ліки. Та не зводься і не витріщай дуже очей, бо тобі ще не можна… От. Лежи і слухай, бо як знову таке трапиться…

– То що ж я молов?

– Боже мій! Аж страшно. І що то все і до чого?! Батько все бурчали, що нема попа тебе висповідати, може, кажуть, полегшало б, бо в тебе гріхів, мабуть!.. І якісь карцери, і трибунали… І смертники… І розстріли… І, – тут вона змінила тон на смутний, насмішкуватий: – «Наталочко, любая…»

Григорій насупився.

– Дурниці. То я так. Колись багато книжок читав страшних.

Наталка дивилась на нього із зле прихованою недовірою, острахом і співчуттям:

– Ой, чи так воно?…

– Так…

Дівчина знизала плечима:

– Ну, якщо ти так багато начитався страшних книжок, то розкажеш мені колись. Це цікаво. Все страшне цікаве. Гаразд?

А очі дивляться прижмурено й насмішкувато. Вона не вірить, це ясно.

– Гаразд…

– Ти і в наш край загнався, то теж, може, скажеш, що це так у книжках написано, а не насправді?…

Дівчина загнала його на слизьке, але розповісти правду… Навіщо? По паузі, суплячись, стурбовано:

– Слухай… Наталко…

– Так, мене звуть Наталка, – посміхнулась дівчина.

– А по батькові?

– Денисівна. Але зви просто Наталкою, в нас не звикли.

– Добре. Може, скажеш і прізвище?

– В мене прізвище не цікаве для тебе. Старовинне. І, як кажуть русаки, «хохлацьке».

– А все ж таки?

– Сірківна, – вимовила дівчина з гордістю. – Мій батько – Сірко, і дід – теж Сірко, і прадід. Всі Сірки. І тут уже розвелося до лиха… А знаєш, що про тебе батько казали?

– Ну?

– Ти щось хотів ще питати. Питай. Бо піду… – роздумала враз. І додала строго: – Ти вже їсти хочеш, ажи?

– Слухай, Наталко… (Завагався.) Так… Я знаю, що ви всі думаєте про мене хтозна й що. Але запевняю вас… Але слухай, що я скажу: що б ви не думали і як би не думали, я хочу лише сказати… що я чесна людина. От. Потім сама побачиш. Ну, як би це тобі сказати…

– Ніяк, – обрізала дівчина насмішкувато. – Знаєш, що батько сказали? Сказали, що відколи ти в цій хаті – вони відповідають за тебе… як за сина, от. І нічого не хочуть знати. Все. А батько в нас… Та от поживеш – побачиш. І Грицько теж. Ото! – і жартома: – Бог тобі братика дав, і ти не будеш шкодувати…

– Підожди. А кого то я вирятував? І де? Яку таку дочку? Що за нісенітниця? Чи не тебе? – пожартував Григорій. На серці йому було знову ясно і легко. – Чи не тебе?

– Мене.

– Ні, будем говорити серйозно. Ніколи в світі я тебе не бачив і не рятував, так що не мороч голови. І чого це ви, змовились, чи що? Я пам’ятаю – це було недавно… Я й не рятував, а так вийшло… Якийсь дивак розмахував прикладом рушниці у щілині… Але ж я не п’яний був і роздивився, що то був якийсь бузувір у штанях…

Дівчина почервоніла. Супилась, супилась. А далі як зарегочеться…

– Чого ти?

– Та, кажеш, бузувір? Ха-ха-ха! Чудне слово.

– Авжеж. На нього насідає сатана чорна та здоровенна, а він її товче прикладом…

Наталка раптом перемінила розмову:

– Ой! Ти ж глянь, що воно робить! А щоб тобі!..

Ведмежаті набридло сидіти на столі, воно перелізло на ослін, сп’ялось до стіни і почало «порядкувати»: поздирало лапою, скільки дістало, всі фотографії і пробує на зуб, лиже їх, пирскає – не смачні! А далі давай змітати їх додолу. Дівчина схопила ведмежа за карк і пошпурила геть. Ведмежа забилось у куток і заскімлило, мов дитина.