Иван Багряный - Тигролови

І замовкло. Як іскра, заллята водою.

Місяць, що зійшов над хребтами лісистих кряжів, стояв, мов вогненний щит, низько прибитий до брами в нові краї, в невідомі світи. Він здавався живим – то яснів, то темнів, надимаючись. То обличчя! То обличчя великого духа – демона невідомого, несходимого « Далек о». Воно то хмурніло, то ясніло і знову хмурніло, червоніючи, – з долин, з улоговин, з міжгір’їв підіймались тумани і хвилями десь сходили вгору. Межи кряжами внизу вони лежали велетенськими намітками – чи як хвилі бавовни, чи як зігнаті вітром сніги…

Над падями, над проваллями, над становиками безкраїми і покрученими, над тайною нетрів стояла імла, проснована тьмяним, червоним баговинням.

Зацокали підкови…

По голому кряжу, по становику, вигнались три вершники черідкою. І стали. Рушниці через плече. Витягнуті шиї. Ворушаться в сідлах. Маячать, як китайські тіні на тьмянім екрані.

– Батьку! – це дзвінкий, молодий голос. – Ну, як?…

– Добре… – це бас. – А підтягніть-но попругу, злізьте котрий…

Двоє метнулися з коней… А в того третього щось упоперек сідла… Як давні запорожці десь на козацькій могилі, везучи бранця чи рятуючи товариша. Сідлані коні вимальовуються до дрібниць, прядуть вухами, пирскають і хапають губами бур’ян.

– Треба поспішати.

Це молодий, швидко підтягши попругу і дослухаючись до кладі, що впоперек сідла.

– Вже? Ну, з Богом, дітки.

– Бог з тобою…

Двоє птицями вилетіли на коней. Враз всі зірвались з місця і поскакали черідкою. Гейби привиди чи гірські духи на тьмяному тлі. Проскакали, промигтіли рушницями, процокали підковами… і щезли.

Тиша зімкнулася знову. Напружена і зрадлива тиша нетрів.

Десь нагло розітнувся далекий рев. Лютий і страшний. І покотивсь, покотивсь. Урвавсь… Гавкнуло десь із другого боку, так само хижо і тужно… Закричав спросоння глухар… Зрадливі звуки, притаєні шелести… Через самий місяць шугнула нечутно сова. Тайга лише починала жити.

Місяць поблід і квапився вгору.

Пісня виводила з небуття. Спершу була темрява, липка й волохата. Потім з’явився звук чи тонюсінький промінь, – він десь почався з нічого і наростав, наростав…

І теє «Гей», як мрійна хвиля, і підгонить її ніжний дівочий голос.

І високо-високо, аж понад той виноград сягає мрійний дівочий голос, аж туди, де сонечко тріпотить промінням чи два соколи – два товариші летять.

Це, либонь, Наталка, його сестра, співає. Атож. Це вдома. А він лежить виснажений, поранений. Це ж під Жаботином, у тім Холоднім Яру… Як пак воно вийшло? Ага… Той пес рудий, недовірок, партійний, кинув гранату йому під ноги, він її підхопив і… Ха-ха!.. Їх було четверо… Як воно і його зачепило?… Голова гуде, і йому ліньки розплющити очі.

А сестра, сестра його любая, жалібниця вірная, Наталочка, журиться. Але не журба в тім голосі… Ха-ха! Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір.

А дівочий, вередливий голос над ним:

– Грицьку! Чого ж ти не підпрягаєшся? Ну ж бо:

« Цілувалися ми із тобою один ра з»…

Йому смішно. Він – Грицько ж таки, а тепера Григорій – крадькома розплющує одне око. Насилу розплющив. А друге вже розплющилось само швидко і витріщилось здивовано…

Перед ним сиділа дівчина. Але не Наталка, не сестра. Зовсім не вона. Чужа якась дівчина. Але така ж хороша та бистроока, із стрічкою над чолом, і юна, смаглява від сонця.

– Тату, тату! – це дівчина радісно. – Уже!.. Дивиться вже!.. Боже мій! Живий!

– От і добре, – це дебелий, спокійний голос. Батьківський. Такий сердечний, а гуде, як із барила, і жартома: – Що ж ти, синку? Упився, мабуть, га? – Як у тумані підійшов. Кремезний, броватий, волохаті груди в пазусі. – Довго вихмеляєшся!..

А дівчина нишком киває комусь рукою:

– Грицьку! Ось іди поглянь, який він окатий. Тільки… Він, мабуть, не при умі, – диви, як лупає.

– Наталко, – це батько, – а піди лишень скажи матері, щоб чарку нам сюди. Козакові, либонь, душа до ребер присохла… Ану ж, коза!

В голові Григорієві паморочилось від явної галюцинації. Він покотив її по подушці вправо – глянув, вліво – глянув. Роздивився по хаті. У кутку рясніли образи, королівськими рушниками прибрані, кропило з васильків за Миколою Чудотворцем. Чорні страстяні хрести напалені на стелі… Він лежить на великому дерев’яному ліжкові, роздягнутий, накритий вовняною ковдрою чи киреєю… Пахне васильками… У вікно знадвору зазирає сонце. Мати в очіпку і в рясній стародавній спідниці, посміхаючись, несе тарілки в двері… За нею бистроока дівчина виступає, мов горлиця… Біля вікна, тримаючи козацьке сідло й ушивальник, звівся і стоїть густобровий, кремезний парубок…