Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Він намагався обміркувати все, але думки плуталися в голові, шугали наосліп, мов кажани. Це ж просто щось неймовірне: його Ерна, ніжна, випещена дитина з ласкавими очима… чи ж давно, чи давно вона сиділа над букварем і рожевим пальчиком водила по важких, незрозумілих літерах… чи ж давно він забирав її в блакитній сукенці зі школи, а дорогою додому годував тістечками в кондитерській – він ще й досі відчував поцілунок дитячих губ, солодких від цукру… Хіба це було не вчора?… Ні, відтоді вже минув не один рік… але ж як по-дитячому просила вона його ще вчора, так, справді вчора, щоб він купив їй синій у золотисту крапку светр, що так яскрів у вітрині. «Таточку, будь ласка! Ну, будь ласка!» – проказувала вона, благально склавши руки і всміхаючись радісно й самовпевнено, – перед тим усміхом він ніколи не міг устояти… А тепер, тепер вона вночі, за два кроки від його дверей, скрадалася до ліжка чужого чоловіка, качалась на ньому, гола й жагуча…

«Боже мій!.. Боже мій!.. – мимоволі застогнав старий. – Яка ганьба, яка ганьба!.. Моя дитина, моя ніжна, моя люба дитина, яку я пильнував, мов свого ока, з якимсь чоловіком… З ким?… Хто б це міг бути?… Адже ж ми всього тільки три дні як приїхали сюди, і вона не знала раніше жодного з цих прилизаних йолопів – ні вузьколобого графа Убальді, ні італійського офіцера, ні того мекленбурзького барона… Щойно під час танців на другий день після нашого приїзду вони познайомились. І ось уже хтось із них… Ні, він не міг бути в неї перший, ні… це, мабуть, почалося ще раніше… ще вдома… а я нічого не знав, я ні про що не здогадувався, дурень, заплішений дурень!.. Але що я взагалі про них знаю?… Цілісінький день тяжко працюю на них, щодня по чотирнадцять годин просиджую в конторі, так само, як раніше з валізою, напакованою різними зразками краму, сидів у поїзді… щоб тільки роздобути грошей для них, грошей, грошей, щоб вони мали в що гарно вбратися, щоб були багаті… А коли я вертаюся ввечері додому, стомлений, безсилий, тоді їх немає: вони в театрі, на балу, гуляють… звідки ж мені, зрештою, знати, що вони роблять цілими днями?… А тепер я знаю тільки одне: що моя дитина ночами віддає своє молоде, чисте тіло на втіху чоловікам, як перша-ліпша шльондра… Ох, яка ганьба!»

Старий не переставав стогнати. Кожна нова думка ще дужче ятрила його рану; йому здавалося, що його мозок лежить перед очима скривавлений і в ньому кишать червоні черв’яки.

«Але чого ж я всьому цьому потурав?… Чого я лежу тут і мучуся, а вона, розпусниця, спокійно спить?… Чого я зразу ж не вдерся до неї в кімнату, не сказав, що знаю про її ганьбу?… Чого я не попереламував їй кісток?… Бо я м’якосердий… Я боягуз… Я завжди був м’якосердий до них… потурав їм у всьому… я ж так пишався, що хоч їм створю легке життя, коли моє вже пішло нанівець… ось цими нігтями я видряпував для них гроші, пфеніг за пфенігом… я ладен був шкіру з себе здерти, аби тільки вони були задоволені… Та ледве я зробив їх багатими, як вони почали мене соромитись… і елегантності мені бракує… і освіти… а де ж я мав набратися тієї освіти? На дванадцятому році життя мене вже взяли зі школи, і я мусив заробляти, заробляти й заробляти… тягати валізу із зразками спершу від села до села, а потім від міста до міста, аж поки спромігся відкрити свою власну крамницю… і тільки-но вони розбагатіли й зажили у власному будинку, як моє чесне, добре ім’я перестало їм личити… Примусили мене купити звання таємного радника комерції… щоб можна було вдавати з себе аристократок… Аристократки!.. Вони сміялися з мене, коли я боронився від їхньої претензійності, від їхнього «вибраного товариства», коли розповідав їм, як моя небіжка мати – хай їй земля буде пером! – провадила господарство: тихо, скромно, жила тільки для батька й для нас… Вони називали мене старомодним… «Ви, таточку, старомодні», – завжди кепкувала вона… Еге ж, я старомодний, а вона лягає в чужу постіль із чужими чоловіками, моя дитина, моя єдина дитина… Ох, яка ганьба, яка ганьба!»

І таким тяжким стогоном видобувалося з грудей у старого його горе, що дружина нарешті прокинулася.

– Що з тобою? – запитала вона сонно.

Старий не поворухнувся й затамував віддих. Так він пролежав непорушно до самого ранку в темній домовині своєї туги, а думки точили його, мов шашіль.

На сніданок він з’явився перший, глибоко зітхнувши, сів до столу, але кожний шматок застрягав йому в горлі.

«Знову сам, – подумав він, – завжди сам!.. Коли я вранці йду до контори, вони ще вилежуються після танців і театрів… а як увечері приходжу додому, вони десь гуляють у своєму товаристві, в яке мене ніколи не беруть… Ох, ті гроші, прокляті гроші!.. Це вони їх зіпсували… через них ми стали чужі одне одному… А я, дурний, прагнув нагребти їх якнайбільше, і тільки себе самого обікрав, себе самого зробив убогим, а їх черствими… П’ятдесят років, п’ятдесят безглуздих років я тяжко працював, боявся й дня перепочити… і ось тепер – сам…»