Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Старий ходив парком, бубонів і заточувався, мов п’яний. Знову й знову вдивлявся він у озеро, і сльози безперервно котилися в нього з очей і губилися в бороді. Він скинув пенсне й зупинився на вузенькій стежечці, приголомшений своїм горем, мружачи короткозорі мокрі очі; вигляд у нього був такий кумедний, що хлопчина-садівник, який проходив повз нього, здивовано завмер на місці, потім засміявся і щось глузливо крикнув по-італійському. Старий від тих слів наче прокинувся: він надів пенсне й подався боковою стежкою в глибину парку, щоб там десь заховатися від людей на якійсь самітній лавочці.

Та не встиг він знайти затишного місця, як його налякав сміх, що долинав звідкись із лівого боку… знайомий сміх, що тепер шматував йому серце. Як музика звучав він йому цілих дев’ятнадцять років, цей дзвінкий, пустотливий сміх… задля нього він стільки ночей провів у вагоні третього класу, добирався аж до самої Познані, до Угорщини, аби тільки витрусити їм у наставлені долоні жменьку жовтого гною, на якому розцвітали ці безтурботні веселощі… тільки задля цього сміху він жив, задля нього позбувся здоров’я… аби тільки цей сміх завжди дзвенів на любих устах. А тепер він упинався в його тіло, мов розпечена пилка, цей проклятий сміх.

А проте старий таки не витримав і підійшов ближче. Вона стояла на тенісному майданчику, крутила ракетку в оголеній руці, недбало підкидала її вгору й підхоплювала на льоту. І щоразу в парі з ракеткою здіймався в небесну блакить її пустотливий сміх. Троє чоловіків захоплено дивилися на неї – граф Убальді в широкій тенісній сорочці, офіцер у військовій тужурці, яка щільно облягала його тіло, і барон у бездоганних бриджах, – три різко окреслені чоловічі постаті, наче три статуї, довкола четвертої, іграшкової, що пурхає, немов метелик. Старий і сам не міг відірватися від тієї картини. Господи, яка вона була гарна у світлій короткій сукенці, як золотило сонце її русяві коси! Яким щастям пашіло її молоде тіло, почуваючи свою зграбність у стрибках і в бігу, п’янке і п’яне од вільного ритму пружних рухів! Ось вона грайливо підкинула в повітря білого тенісного м’ячика, а вслід за ним другого й третього; просто диво, як вигинався її стрункий дівочий стан; ось вона підскочила, щоб упіймати останній м’яч. Такою він її не бачив ще ніколи: сповнена веселого вогню, вона сама була мов полум’я, біле, палахке, рвійне полум’я, сповите в срібну хмаринку сміху, цнотлива богиня, що несподівано з’явилася з-поміж вічнозелених плющів південного саду, з м’якої блакиті дзеркального озера; вдома це струнке, гнучке тіло ніколи так нестримно не віддавалося палкій, мов танок, грі. Авжеж, ніколи не бачив він її такою в похмурих, задушливих мурах міста, ніколи, ні на вулиці, ні в кімнаті так не дзвенів її голос, що ніби звільнився від усього земного, – так жайворонок співає свою радісну пісню… Ні-ні, ніколи ще не була вона така гарна! Старий прикипів до неї очима. Він забув про все навколо, бачив тільки це біле полум’я, що майоріло в повітрі. І міг би так стояти без кінця, невситимо вбираючи в себе її образ, – як ось вона, високо підскочивши, спритно зловила останнього підкинутого м’яча і, розпалена, захекана, переможно всміхаючись, притиснула його до грудей.

– Браво, браво! – наче прослухавши арію з опери, заплескали в долоні троє чоловіків, що зацікавлено стежили за її меткою грою.

Їхні голоси привели старого до тями. Він люто глянув на них.

«Ось вони, падлюки! – вистукувало його серце. – Ось вони… Але хто ж саме з них?… Хто з цих трьох джиґунів володів нею?… Які вони всі причепурені, які напахчені, виголені, дармоїди… Ми в їхньому віці скніли по конторах у латаних штанях, оббивали пороги клієнтам… а їхні батьки, може, ще й досі так скніють, гнуть на них горба… а вони катаються собі по світах, крадуть у Бога день по дневі… Іч які – веселі, засмаглі, очі зухвалі… Чому ж їм не бути веселими та бадьорими!.. Досить такому жевжикові сказати кілька солоденьких слів марнославному дівчиськові, і воно вже ладне йому віддатися… Але хто ж із них, хто?… Адже один із них і тепер подумки бачить її роздягнену і цмокає язиком: а я її мав… Він знає її всю і думає собі: сьогодні ввечері знов… і крадькома підморгує їй… Мерзотник!.. Убити б його, собаку!»

Його помітили звідти. Дочка помахала ракеткою й засміялася, чоловіки вклонилися. Він не відповів, тільки підпухлими, налитими кров’ю очима дивився на її гордовиту усмішку: «І ти ще можеш так сміятися, безсоромна!.. Але й той, певне, посміхається собі нишком і думає: «Он він стоїть, старий, дурний єврей, що цілу ніч хропе собі в ліжку… якби він тільки знав, старий йолоп!..» Так, так, я знаю, ви смієтесь, ви обминаєте мене, мов брудну ганчірку… але дочка – о, дочка гарненька й готова до послуг, вона притьмом лізе до вас у постіль… а мати, правда, трохи затовста й підтоптана, підмальована й підправлена, та проте якби їй слово сказати, то, може, й вона б не відмовилася… Ваша правда, собаки, ваша правда: адже вони самі, шльондри, за вами бігають… Хіба вас обходить, що в когось серце кривавиться… аби тільки самим потішитись і тих мандрьох потішити… Перестріляти б вас, батогами зашмагати… Але ваша правда, коли ніхто цього не робить… коли скривджений ковтає свій гнів, як собаки своє блювотиння… ваша правда, коли він такий боягуз, жалюгідний боягуз… що не піде, не вхопить безсоромницю за рукав, не потягне її від вас… Коли він стоїть отут, мовчить і давиться своєю жовчю… боягуз… боягуз… боягуз…»