Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Ми дійшли до порту, і раптом у наше мовчання вклинився гуркіт припливу. Кораблі стояли в порту, ніби велетенські чорні звірі з блискучими очима, їх було багато – зовсім поряд і далеко в морі, звідкись долинув спів. Їхні обриси неможливо було роздивитися, але нескладно було уявити, – цей страшний сон і нічні жахи сильного міста.

Я відчував поряд із собою тінь цього чоловіка, він, ніби привид, – то розчинявся у темряві, то знову опинявся біля мене і потрапляв у коло тьмяного світла ліхтаря. Мені не хотілося ні говорити з ним, ні розпитувати, але його мовчання ніби прилипло до мене, лежало на мені важким тягарем і душило. І тут він раптом схопив мене за рукав тремтячою долонею.

– Але я не поїду звідси без неї… я знайшов її через багато місяців… вона катує мене, але я не здамся… благаю вас, мій пане, поговоріть із нею… я мушу мати її, скажіть їй це… мене вона не слухає… я не можу більше так жити… не можу дивитися, як до неї ходять інші чоловіки… і чекати внизу, під будинком, поки вони вийдуть звідти… вони сміються і хитаються, вони п’яні… уся вулиця вже знає мене… вони сміються, коли бачать, як я чекаю… я збожеволію від цього… але кожного вечора я мушу йти туди… мій пане, благаю вас… поговоріть із нею… я вас не знаю, але прошу вас, зробіть це заради Господа… поговоріть із нею…

Мені стало неприємно. Я хотів забрати руку. Але він, ніби відчуваючи, що я хочу захиститися від його нещастя, раптом упав на коліна посеред вулиці і схопив мене за ноги.

– Благаю вас, мій пане… Ви повинні поговорити з нею… Ви повинні… бо інакше… інакше станеться щось жахливе… я вже витратив усі свої гроші на її пошуки, але я не залишу її тут… не залишу живою… я купив собі ножа… у мене є ніж, мій пане… я не залишу її тут більше… не залишу живою… я не витримаю цього всього… поговоріть із нею, мій пане…

Він звивався переді мною на бруківці. У цей момент по вулиці проходило двоє поліцейських. Я силою підняв його з колін. Якусь мить він дивився на мене незрячим поглядом. А потім сказав чужим, сухим голосом:

– Підете тою вулицею. Ваш готель там.

Він подивився на мене ще раз, і зіниці його очей ніби розплавилися у якійсь жахливій білуватій порожнечі. А потім зник.

Я закутався у своє пальто. Мене морозило. Я відчував лише втому, схожу на сп’яніння, позбавлену відчуттів і чорну, ніби я спав на ходу. Хотів обдумати все почуте, але ця чорна втома все підіймалася в мені хвилею і тягнула за собою. Я доплентався до готелю, впав у ліжко і заснув міцним тваринним сном.

Наступного ранку мені важко було сказати, що я пережив насправді, а що – уві сні, і якась сила в мені не давала з’ясувати це. Я прокинувся пізно, чужий у незнайомому місті, і пішов оглянути церкву, славну своїми унікальними старовинними мозаїками. Але мої очі дивилися на них, ніби в порожнечу, натомість події минулої ночі все чіткіше відновлювались у моїй свідомості, і я не опирався бажанню знову відшукати те місце й будинок. Але ці дивні вулички оживають лише вночі, удень вони одягають сірі, холодні маски, під якими їх може впізнати тільки втаємничений. Я не знайшов нічого, як не старався. І повернувся назад розчарований і втомлений, мене переслідували спогади і уявні картини.

О дев’ятій вечора вирушав мій потяг. Я з жалем їхав із цього міста. Носильник підняв мій багаж і поніс до вокзалу. І раптом на одному з перехресть мене осяяло: я впізнав вуличку, яка вела до того дому, наказав носильнику зачекати й пішов. Той спершу здивувався, а потім нахабно і з розумінням вишкірився. Я хотів ще раз глянути на ту вуличку.

Вона була темною, як і вчора, і у тьмяному місячному світлі я побачив двері того будинку. Я хотів ще раз підійти ближче, але з темряви вислизнула постать. Я з жахом упізнав того самого чоловіка, а він помахав мені рукою, покликав до себе. Я злякався і швидко пішов геть, утік, побоюючись, що заблукаю і запізнюся на свій поїзд.

Але на розі вулиці, перш ніж повернути, ще раз озирнувся. Коли він побачив мій погляд, то випростався і рішуче зайшов у двері: у світлі місяця я не зміг роздивитися, що саме зблиснуло у нього в руках – гроші чи ніж…

Для того, щоб ущент розбити людське серце, долі не завжди потрібно могутнього удару й великого розмаху; її невгамовна творча сваволя найбільше полюбляє виводити загибель із мізерних причин. Той перший легкий дотик її ми звемо нашою незграбною людською мовою приводом і вражено порівнюємо його дріб’язковість із могутньою силою, яка виявляється в наслідках; але так само, як хвороба починається не тоді, коли її вже можна впізнати, так і людська доля починається не тоді, коли вона стає вже очевидною і невідворотною. Доля захована в глибинах нашої істоти, в нашій крові і діє там задовго до того, як торкнеться ззовні нашої душі. Пізнання себе – це вже самооборона, і майже завжди вона даремна.