Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Вибачте, будь ласка, – я відразу ж упізнав несміливий голос чоловіка з кнайпи. – Але мені здається, ви не знаєте дороги звідси. Можна… можна відпровадити вас? Де ви мешкаєте?

Я назвав готель.

– Я відведу вас… Якщо ви дозволите, – додав він нерішуче.

Мені знову стало неприємно. Ці нечутні, але водночас важкі кроки поряд зі мною, ніби хода привида, темрява цього матроського провулку і спогад про щойно пережите розвіяли мою мрійливість і змусили піддатися незбагненній тривозі. Я відчував приниження в його очах, хоча і не бачив їх. Помітив, як тремтять його губи, я розумів, що він хоче поговорити зі мною, але не висловив ні своєї згоди, ні заперечення. Я відчував себе якось непевно, внутрішньо зацікавлений, але зовсім безсилий. Він кілька разів відкашлявся, я відчував, як важко йому почати, але жорстокість повії таємничим чином передалася чомусь і мені, тож я майже радів, спостерігаючи за виявами його сором’язливості й душевного неспокою. Я не допоміг йому, а залишив це чорне і важке мовчання висіти між нами. І наші кроки відлунювали на порожній вулиці, віддаляючись від цього брудного закутку, – його були нечутними і втомленими, а мої підкреслено чіткими і впевненими. Я все більше відчував напругу між нами: це мовчання було більше схоже на німий крик, повний прихованого драматизму, і раптом, ніби занадто сильно натягнута струна, тріснуло й обірвалося першим нерішучим словом.

– Ви… ви… шановний пане… бачили там, усередині, дивну сцену… вибачте… вибачте, що я заговорив про це… але все це мало здатися вам дуже дивним… а моя поведінка жалюгідною… ця жінка… вона…

Він знову замовк. Щось стало йому поперек горла. А потім його голос став майже нечутним і він швидко прошепотів:

– Ця жінка… це моя дружина.

Напевно, здивування якось відбилося на моєму обличчі, бо він квапливо додав, ніби виправдуючись:

– Тобто… вона була моєю дружиною… п’ять… чотири роки тому… у Ґератцгаймі, у Гессені, ми звідти… я б не хотів, щоб ви, пане, погано про неї думали… напевно, це і моя провина, що вона така. Вона не завжди такою була… я… я мучив її… Я одружився з нею, хоча вона була дуже бідною, не мала взагалі нічого… а я багатий… тобто заможний… не багатий… точніше, тоді у мене було трохи грошей… і, знаєте, пане… я, мабуть, таки був, як вона і каже, – ощадливим… але це було раніше, мій пане, ще до нещастя, і я ненавиджу себе за це… мій батько був таким і мати, усі в сім’ї… і кожну копійку мені довелося важко заробляти… а вона була легковажною, любила красиві речі… але вона була бідною, і я часто згадував їй це… мені не треба було так робити, тепер я знаю, бо вона горда, дуже горда… не вірте, що вона така, якою намагається здаватися… усе це брехня, і їй теж боляче від цього… вона це робить… тільки для того, щоб мені зробити боляче… і… бо вона соромиться… Можливо, вона вже і стала такою поганою, але я… я не вірю… бо, мій пане, вона була доброю… дуже доброю…

Він витер очі рукою і зупинився, надзвичайно схвильований. Я мимоволі подивився на нього, і раптом він уже не видався мені жалюгідним. І навіть це його дивне підлабузницьке звертання «мій пане», яке у Німеччині характерне тільки для представників найнижчих соціальних щаблів, більше не різало вухо. У його застиглому погляді відчувалося внутрішнє напруження і намагання сформулювати думку, він похитувався взад і вперед, ніби з неймовірними зусиллями намагався прочитати на бруківці під слабким світлом ліхтарів те, що з такою мукою продиралося крізь його горло.

– Так, мій пане, – важко дихаючи, витиснув він із себе, а потім промовив голосом, який ніби належав комусь іншому, виривався зсередини якоїсь значно м’якшої людини. – Вона була дуже доброю… до мене також, була дуже вдячною за те, що я визволив її зі злиднів… і я розумів, що вона вдячна… але… я… я хотів чути це від неї… знову і знову… знову і знову… мені було приємно слухати її подяку… мій пане, це було так приємно відчувати, ніби ти кращий за когось… особливо… особливо, коли знаєш, що насправді ти гірший… я б віддав усі свої гроші за те, щоб тільки чути це знову і знову… але вона була дуже горда і все рідше хотіла дякувати мені, особливо коли я вимагав цього від неї… тому… тільки тому, мій пане, я змушував її завжди просити… я ніколи не давав їй відразу… мені подобалося, коли вона випрошувала у мене кожну сукню, кожну стрічку… три роки я так мучив її… все більше і більше… але, мій пане, це було лише тому, що я любив її… мені подобалася її гордість, але завжди хотілося зламати її, це було якесь божевілля, а коли їй особливо сильно щось подобалося, я дратувався… але, мій пане, я тоді ще не знав… я радів кожній можливості принизити її… але я не усвідомлював тоді, як сильно її люблю…