Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

Але ніколи раніше я так сильно не любив життя, і тепер я точно знаю, що справжній (єдиний, який тільки існує) злочин скоює той, хто нехтує будь-якими проявами життя. Відтоді, як я почав розуміти самого себе, я збагнув і багато всього іншого: тепер мене засмучує до глибини душі жадібний погляд перехожого на вітрину, а радісне підстрибування песика, навпаки, неймовірно тішить. Тепер для мене раптом стало важливим усе в житті, ні до чого я не залишаюся байдужим. Щодня я читаю в газетах (які раніше я гортав тільки знічев’я або під час аукціонів) про сотні різних речей, які цікавлять мене, книги, які раніше здавалися мені нудними, раптом відкрилися для мене з цілком несподіваного боку. І найдивніше у всьому цьому те, що я раптом навчився розмовляти з людьми не лише на прийняті на світських вечірках теми. Мене тепер цікавить життя мого слуги, який працює в мене ось уже сім років, я часто спілкуюся з ним. Швейцар, повз якого я раніше проходив, ніби повз рухомий стовп, нещодавно розповів мені про смерть своєї доні, і це схвилювало мене значно більше, ніж усі трагедії Шекспіра. І хоча я намагаюся продовжувати існувати, як і раніше, у своєму колі і дотримуватися всіх нудних форм поведінки, це перетворення в мені починає ставати все помітнішим. Багато хто тепер розмовляє зі мною значно привітніше, ніж колись, утретє за цей тиждень до мене підбігли на вулиці приблудні пси. А друзі розмовляють зі мною, як із кимось, хто щойно одужав після важкої хвороби, радісно повідомляють мені, що я помолодшав.

Помолодшав? Але тільки мені відомо, що насправді я тільки тепер починаю жити. Хоча, ясна річ, так помиляється багато людей, коли вважають, що все попереднє існування було лише помилкою і підготовкою до теперішнього і справжнього. Я теж усвідомлюю, наскільки зухвалим є з мого боку взяти холодне перо у теплу живу долоню і написати на байдужому папері, що я живу по-справжньому. Але навіть якщо я також помиляюся і вигадую собі все це, – ця помилка є першою в моєму житті, яка робить мене справді щасливим. Першою, від якої моє серце б’ється сильніше, а мої відчуття загострюються. І якщо я описую тут чудо мого пробудження, то роблю це лише для себе самого і відчуваю усе це значно глибше, ніж можу передати словами. Я ні з ким про це не розмовляв, ніхто з моїх друзів не підозрює, наскільки близьким до смерті я був, і ніколи не довідається, як я воскрес. І якщо моє життя обірветься раптовою смертю і ці рядки потраплять до чужих рук, це мене зовсім не мучить і не лякає. Бо той, хто ніколи не пережив схожого магічного моменту, зрозуміє у всьому написаному так само мало, як не зрозумів би цього і я ще півроку тому. Він не зможе збагнути, як декілька таких на перший погляд цілком незначних і мало пов’язаних між собою епізодів одного вечора можуть повернути до життя чиюсь уже майже згаслу душу. Я не соромлюся такої людини, бо вона мене все одно не зрозуміє. А той, кому відкрилася пов’язаність усіх речей у світі між собою, той нікого не судить і не має гордості. Його я ще менше соромлюся, бо він мене зрозуміє. Той, хто знайшов самого себе, не може нічого більше втратити у цьому світі. А той, хто збагнув себе, зрозуміє і всіх людей.

Коли відомий романіст Р. після триденної прогулянки в гори рано-вранці вернувся до Відня і, купивши на вокзалі газету, глянув на число, то враз пригадав, що сьогодні день його народження. «Сорок перший», – усвідомив він собі, і від того йому не стало ні радісно, ні прикро. Він швидко перегорнув шелесткі сторінки газети, найняв таксі й поїхав додому. Служник доповів, що за час його відсутності приходило двоє відвідувачів і було кілька телефонних дзвінків. Потім він подав йому на таці пошту, яка назбиралася за ці дні. Р. глянув на неї байдуже, недбало розпечатав кілька листів від людей, що цікавили його, а ще одного, який був надписаний незнайомою рукою і здавався надто великим, поки що відсунув набік. Тим часом служник подав чай; Р. вигідно вмостився у кріслі, ще раз переглянув газету і декілька каталогів, тоді запалив сигару і взявся до відкладеного листа.

Лист мав десятків зо два сторінок, квапливо списаних незнайомим, нерівним жіночим письмом – швидше рукопис, аніж лист. Р. мимоволі ще раз помацав конверта, чи не залишилось там якоїсь записки з поясненням. Але конверт був порожній, і на ньому, як і на самому листі, не було ні зворотної адреси, ні підпису. «Дивно», – подумав він і знову взяв листа до рук. «Тобі, що ніколи не знав мене», – стояло вгорі як звертання чи заголовок. Він здивовано зупинився: чи це стосувалось його, чи якогось вигаданого героя? Нараз у ньому прокинулась цікавість. І він почав читати.