Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

– Відпусти його, – сказав один, обличчя якого було вкрите шрамами від віспи, але його супутник відповів із напускною суворістю:

– Ні, так не можна. Якби зловили такого бідняка, як ми, якому немає що їсти, точно посадили б. Тож і такого поважного пана треба покарати.

Я вслухався у кожне їхнє слово і відчував, що вони не можуть дочекатися, коли ж я нарешті почну торгуватися. Злочинець у мені розумів злочинців у них, і я знав, що вони хочуть помучити мене страхом, а я мучив їх своєю покірністю. Це був мовчазний поєдинок між нами, і тут – Боже, якою багатою на враження була та ніч! – я вдруге за той день відчув пекучі чари азарту, цього разу посеред смертельної небезпеки, в оточенні двох злодюжок і повії, у найтемнішій смердючій гущавині Пратера. І тепер ставка була справді максимальною – ішлося про усе моє існування, навіть про життя. І я віддався цій страшній грі, блискучій магії випадковості разом з усією силою своїх натягнутих до максимуму нервів, які аж тремтіли від цього напруження.

– Он уже й поліцейський, – сказав голос за моєю спиною. – От він зрадіє, коли на тиждень засадить в буцегарню такого поважного пана.

Це мало би прозвучати зі злістю й погрозою, але я відчув у його голосі тремтіння невпевненості. Я тоді спокійно підійшов до плями ліхтаря, звідки і справді було видно фуражку поліцейського. Ще кроків двадцять, і я стоятиму перед ним. Хлопці за мною замовкли, я помітив, що вони ідуть усе повільніше, і знав, що наступної миті вони зникнуть, заховаються назад, у темряву свого світу, роздратовані через те, що їхній план зірвався. Мабуть, вони помстяться і виллють свою лють на бідолашну повію. Гра завершилася: знову, вже вдруге за сьогодні я виграв, обдурив інших людей, украв чужий виграш. Освітлене ліхтарем коло було вже зовсім близько, і тут я вперше озирнувся і впритул подивився на обличчя хлопців: у їхніх невпевнених поглядах читалася прикрість і прихована присоромленість. Вони зупинилися, і їхні похнюплені постаті виражали розчарування, вони були готові розчинитися в темряві. Час їхньої влади наді мною завершився – тепер я був тим, кого вони боялися.

У цей момент мені раптом здалося, що емоції несподівано прорвали усі загати у мене в душі, і я відчув безкінечне братське співчуття до цих людей. Що вони хотіли від мене – вони, бідні і голодні злидарі, від мене, пересиченого паразита: всього лише кілька крон, кілька нещасних крон. Вони могли задушити мене там, у темряві, пограбувати, вбити, але не зробили цього, вирішили спробувати досягнути свого таким незграбним і незвичним способом – намагалися залякати мене, щоб виманити кілька срібних монет, якими були напхані мої кишені. І як я міг дозволити собі ще й мучити цих нещасних після того, як сам скоїв злочин тільки задля того, щоб полоскотати нерви, задовольнити миттєву примху? Моє безкінечне співчуття доповнилося безкінечним соромом за те, що я задля забави ще й знущаюся з них. Я зібрав докупи всі свої сили: тепер, саме тепер, коли я вже перебуваю у безпеці, коли мене захищає світло зовсім близької звідси вулиці, я мушу виправити свою провину перед ними і зробити так, щоб із цих гірких голодних очей зникло розчарування.

Я раптом підійшов до одного з них.

– Чому ви хочете відвести мене до поліції? – запитав я і намагався приховати у своєму голосі страх. – Що ви з цього будете мати? Може, мене посадять, а може, й ні. Але ж яка вам від цього користь. Чому ви хочете зіпсувати мені життя?

Обидва невпевнено подивилися на мене. Вони чекали від мене зараз чого завгодно – крику, погрози, від якої вони побігли б геть, ніби побиті пси, але не такої поступливості. Урешті один із них сказав, але без погрози, майже з благанням у голосі:

– Має бути справедливість. Ми виконуємо свою роботу.

Напевно, це була заздалегідь приготована для таких випадків фраза. Але прозвучала вона досить фальшиво. Ніхто з них не наважився подивитись на мене. Вони вичікували. І я знав, чого саме вони чекають. Що я попрошу їх пожаліти мене й запропоную грошей.

Я дуже добре пригадую ті хвилини. Кожну свою думку, кожне відчуття, те, як шуміло у мене в скронях. І добре пам’ятаю, чого мені у тій нечесній грі з ними хотілося насамперед: примусити їх сподіватися, помучити якомога довше, сповна насолодитися цим їхнім чеканням. Але врешті я таки попросив, бо знав, що мушу позбавити їх від цього страху. І почав ламати комедію, просив відпустити мене, благав мовчати і не калічити мені життя. Я побачив, які вони невпевнені у собі – ці бідні дилетанти шантажу – і як поволі тане лід мовчання між нами.