Стефан Цвейг - Лист незнайомої [збірка]

І тут я нарешті сказав те слово, якого вони так довго сподівалися:

– Я… я… дам вам… сто крон.

Усі троє здригнулися і перезирнулися. Вони не чекали отримати так багато, особливо тепер, коли для них уже все було втрачено. Урешті спохопився один із них, той, що зі шрамами від віспи і неспокійним поглядом. Він двічі намагався заговорити. Але слова застрягали йому в горлі. А потім він таки вимовив, і я відчував, що він соромиться своїх слів:

– Двісті крон.

– Досить! – урешті втрутилася жінка. – Треба тішитися, що вам взагалі щось дають. Він же нічого не зробив, навіть не доторкнувся до мене. Так нечесно.

Вона з люттю викрикнула це їм в обличчя. А моє серце стиснулося. Хтось пожалів мене, заступився за мене, підлість проявила свої добрі сторони, а вимагачі відчули неясне бажання справедливості. Це було так приємно, так співзвучно до того, що відбувалося в моїй душі! Але досить, не можна довше бавитися з цими людьми, не можна мучити їх страхом, соромом. Досить! Досить!

– Добре, домовилися, двісті крон.

Усі троє мовчали. Я витягнув гаманець. Дуже повільно відкрив його на долоні, так що було видно все всередині. Вони могли одним порухом висмикнути його у мене і зникнути в темряві. Але вони присоромлено дивилися вбік. Між ними і мною вже виник якийсь таємничий зв’язок, це вже не була боротьба чи гра, а якісь цілком людські стосунки з довірою і певними правилами поведінки. Я витягнув із пачки крадених купюр дві банкноти і дав їх одному з них.

– Дякую, – сказав він мимоволі і відвернувся убік.

Мабуть, він сам відчув, що смішно дякувати за гроші, здобуті вимаганням. Він соромився, і цей його сором, – о, як я глибоко все відчував тієї ночі, кожен жест відкривав мені всю свою багатозначність! – цей сором гнітив мене. Я не хотів, щоб якась людина мене соромилася, адже я був нічим не кращим за них. Такий самий злодій, слабкий, боягузливий і безвільний. Його ніяковість мучила мене, і я хотів повернути йому впевненість. Тому заперечив.

– Це я повинен дякувати, – сказав я і сам здивувався, скільки щирості було в моєму голосі. – Якби ви відвели мене в поліцію, я би пропав. Змушений був би застрелитися, а ви б нічого з цього не мали. Так буде краще для всіх. Тому я зараз піду на правий бік вулиці, а ви йдіть на протилежний. Добраніч.

Вони знову помовчали якусь мить. Тоді один із них сказав:

– Добраніч.

За ним інший, а останньою – повія, яка весь цей час продовжувала стояти у темряві. Це прозвучало з теплотою, від усього серця, ніби справжнє побажання. Відчувалося, що кожен із них у глибині душі симпатизує мені і ніколи не забуде цієї незвичайної миті. Коли вони опиняться у в’язницях або лікарнях, можливо, згадають цей епізод, а отже, щось від мене залишиться жити в їхніх душах, мені вдалося дати їм щось справді цінне. І це задоволення того, хто дарує, наповнило мене вщерть, як досі не наповнювало жодне інше відчуття.

Я пішов сам-один темною алеєю до виходу з Пратера. Усе, що гнітило мене, зникло геть, і я насолоджувався досі не знаною повнотою відчуттів, ніби зниклий безвісти, який знову повертається у безкінечність світу. Мені здавалося, що все на світі існує тільки для мене одного і що я пов’язаний з усім у цьому світі. Довкола мене чорними стовпами юрмилися дерева, вони шаруділи щось мені, і я любив їх. У небі блищали зорі, і я вдихав їхні білі вітання. Звідкись почувся спів, і мені здалося, що співають для мене. Раптом усе довкола належало мені, відтоді, як я зламав коросту довкола свого серця і відчув усю повноту і радість давання і розтрачування. Раптом я усвідомив, наскільки легко дарувати людям задоволення і тішитися разом з ними: достатньо просто широко розплющити очі і захотіти, і тоді живий потік енергії потече від людини до людини, переливатиметься з висот у низини, а з глибин пінитиметься знову до безкінечності всесвіту.

Біля виходу з Пратера, поряд із майданчиком для екіпажів, я побачив утомлену жінку, яка торгувала дрібним крамом. У її кошику лежала запилена випічка, кілька фруктів – мабуть, вона сиділа там від ранку, схилена над своїм добром, і все за якихось кілька дрібняків, тепер утома пригнула її додолу. Чому б і їй не порадіти, коли я радію, – подумав я собі? Я взяв із її кошика невеличкий хлібець і поклав на її долоню банкноту. Вона заквапилася шукати решту, але я вже пішов геть, встиг лише побачити, як вона застигла від несподіванки, як різко випросталася її згорблена постать і розкритий у радісному здивуванні рот проговорював мені вслід тисячі найкращих побажань. Я тримав солодкий хлібець у долоні і підійшов до коня, який втомлено стояв у своїй запряжці, він також стрепенувся, пирхнув і привітно подивився на мене. У його змученому погляді теж була подяка за те, що я погладив його рожеві ніздрі і дав йому хлібець. І мені захотілося продовжувати у тому ж дусі. Давати людям радість і спостерігати, як кілька звичайних срібних монет або розфарбованих клаптиків паперу можуть позбавити когось страху, турбот, подарувати хороший настрій. Чому я не зустрів жодного жебрака? Чому не було вже на вулицях дітей, які б хотіли побавитися повітряними кульками, що їх утомлений і роздратований каліка, який кульгав на одну ногу, ніс додому і був у розпачі через поганий виторг довгого і спекотного дня. Я підійшов до нього.