Готфрид Келлер - Зелений Генріх

Одначе, ми не дуже-то горювали про наш утрачений рай, оскільки незабаром після цього в місто приїхала трупа німецьких акторів, аби з дозволу начальства спорудити перед його жителями храм пристрастей людських, набагато більш досконалий, ніж усе те, що досі створили наші любителі, дорослі й діти. Мандрівні артисти влаштувалися в однім із міських готелів, перетворивши його простору танцювальну залу на театральне приміщення, і зняли ще й усі вільні кімнати та кутки скромніші, заповнивши їх своїми чадами і домочадцями. Тільки директор трупи жив на широку ногу і мав у своєму розпорядженні більш імпозантне житло.

Готель, перетворений на театр, із його гамірним життям вабив нас не лише вечорами, коли давалися вистави, – в денний час там теж було на що подивитись, і ми простоювали перед ним цілими годинами, аби ближче роздивитися героїв дня – королів і принцес, що час від часу з’являлися біля під’їзду й викликали наше захоплення сміливістю та витонченістю свого вбрання та манер, – і, до речі, не пропустити жодного з робітників, які переносили то приладдя для облаштування сцени, то кошики з червоними плащами, шпагами та іншим реквізитом. Але найчастіше ми проводили час біля прибудованого ззаду відкритого навісу, де працював художник; оточений батареєю відер із фарбами, недбало засунувши одну руку в кишеню, він творив справжні дива над розкладеними перед ним полотнищами та смугами картону, перетворював з кожним помахом його без міри довгого пензля. Я чітко пам’ятаю, яке глибоке враження справили на мене легкі та впевнені рухи його руки, коли він розписував кімнату з червоними шпалерами й обабіч вікна, як за помахом чарівної палички з’явилися легкі, майже прозорі білі гардини; побачивши ці вміло нанесені штрихи та цяточки, білі на червоному тлі, я немов прозрів: адже я завжди дивився на такі речі як на диво, не розуміючи, в чому тут секрет, тим більше що досі мені доводилося бачити їх тільки у вечірньому освітленні. У той момент у мене зародилося перше невиразне поняття про те, що становить сутність живопису; густі фарби, що вільно наносяться на прозору матерію та щільно вкривають її, роз’яснили мені багато чого; після цього я почав уважно розглядати кожну картину, що потрапляла мені на очі, намагаючись визначити, де проходить межа, що розділяє ці дві сфери, і зроблені мною відкриття допомогли мені стати вище наївного уявлення про мистецтво як про щось надприродне, чого я сам так ніколи й не навчуся, стати вище забобону, перед яким інші люди безпорадні.

Вечорами, перед спектаклем, ми були незмінно на своєму місці, всі, як один, і шастали навколо будівлі, як кіт біля комори. Знаючи ощадливість матінки, я й думати не смів про те, щоб потрапити до храму мистецтва законним шляхом, і почувався якнайкраще в компанії моїх приятелів зі школи бідняків, які змушені були проникати туди так само, як і я, тобто надаючи дрібні послуги або ж пускаючись на різні відчайдушні хитрощі. Мені самому вже не раз вдавалось із завмиранням серця прослизнути в переповнену залу; коли завіса піднімалась, я спочатку із задоволенням зупинявся очима на декораціях, потім на костюмах виконавців, і тільки пропустивши неабияку частину дії, занурювався у вивчення фабули. Незабаром я уявив себе великим знавцем театру і вів тривалі суперечки з друзями, намагаючись при цьому здаватися байдужим. Ця роздвоєність – напускна байдужість знавця і захоплене здивування будь-якою, навіть найпосереднішою п’єсою – вже починала дратувати мене, і я палко мріяв зробити щось таке, що відразу ж відкрило б мені доступ за лаштунки, щоб побачити ближче звабливе видовище та його учасників і зрозуміти, якими засобами вони цього досягають; мені думалося, що це найкраще місце на землі й ніде не живеться так добре, як там, де люди – вищі істоти, які не знають суєтних земних пристрастей. Я зовсім не сподівався, що моє бажання коли-небудь здійсниться, як раптом мені допоміг несподіваний щасливий випадок.

Одного разу, – того вечора якраз давали «Фауста», – ми стояли біля бічного входу і зовсім було зневірилися потрапити до зали. Ми знали, що сьогодні в театрі покажуть преславного доктора Фауста, з яким ми встигли досить добре познайомитись, а також сатану в усій його красі, але всі наші звичайні лазівки були на цей раз закриті й перешкоди, котрі стали на нашому шляху, здавалися нездоланними. Засмучені, ми слухали звуки увертюри, яку виконували аматори з числа поважних городян, і ламали голову над тим, чи не можна все ж як-небудь пробратися до зали. Був темний осінній вечір, холодний дощ накрапав не перестаючи. Я змерз і вже подумував, чи не піти мені додому, тим більше, що матінка не раз лаяла мене за мої вечірні прогулянки, як раптом у потемках відчинилися двері, і вискочив звідти добрий дух в особі капельдинера і крикнув: «Гей ви, шибеники! Завітайте сюди! Троє чи четверо з вас будуть сьогодні грати на сцені!» Почувши ці слова, що пролунали як якесь чарівне заклинання, ми негайно ж кинулися в двері, й найсильніші протиснулись уперед, – адже в таких випадках кожен має право думати тільки про самого себе. Одначе капельдинер прогнав їх, заявивши, що вони занадто високі й товсті, оглянув задні ряди, де стояли малюки, які не дуже-то сподівалися на успіх, підкликав мене і сказав: «Ось цей підійде, з нього вийде прекрасна мавпа!» Потім він вихопив іще двох інших таких же хирлявих хлопчаків, замкнув за нами двері й повів нас за собою до невеликої зали, який слугував костюмерною. Ми навіть не встигли розгледіти купи костюмів, обладунків та зброї, що лежали там, бо нас швидко роздягли і зашили в дивовижні шкури, які сховали все тіло з ніг до голови. Маска з мавпячою мордочкою, що відкидалась, як капюшон, і довгі хвости, які ми тримали в руках, зовсім змінили нас, і лише тепер, побачивши себе в цьому новому образі, ми зрозуміли, як нам пощастило, просяяли від захоплення й почали вітати один одного.