Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

Грошей у мене залишалося небагато. І все-таки то була необхідна основа, і з неї слід було починати. Я знав тільки трьох осіб, від яких міг чекати грошової допомоги: пана де Т***, мого батька і Тібержа. Мало було сподівання отримати що-небудь від двох останніх, а першому мені було совісно докучати своєю настирливістю. Але у відчаї не зупиняєшся ні перед чим. Я відразу ж попрямував до семінарії Сен-Сюльпіс, не турбуючись про те, що мене можуть упізнати. Я викликав Тібержа. З перших же його слів я зрозумів, що мої останні пригоди йому невідомі. Тому я тут же змінив рішення подіяти на його почуття жалю. Я заговорив із ним про мою радість зустрічі з батьком і потім попросив позичити мені невелику суму грошей, щоб до від’їзду з Парижа розплатитися з боргами, втаївши їх від батька. Він одразу ж запропонував мені свій гаманець. Я взяв п’ятсот франків із шестисот, які були в нім, і запропонував дати розписку; але Тіберж був занадто благородний, аби прийняти її.

Звідти я попрямував до пана де Т***. З ним я був відвертий. Я розповів йому про всі свої біди та страждання; він уже знав про них аж до щонайменших подробиць, оскільки стежив за пригодами молодого Г*** М***. Одначе він вислухав мене зі співчуттям. Коли ж я попросив його поради відносно звільнення Манон, він сумно мені відповів, що справа уявляється йому безнадійною, а тому слід відмовитися від усякої надії, якщо не сподіватися на чудесну допомогу Божу; що він навмисно побував у притулку, коли Манон було ув’язнено туди; що навіть йому відмовлено було в побаченні з нею; що розпорядження, віддані начальником поліції, відзначаються надзвичайною суворістю і, на довершення всіх невдач, партію арештантів, до якої вона приписана, призначено до відправки на післязавтра.

Я був такий пригнічений його словами, що, якби він говорив цілу годину, я б і не подумав його перебити. Він продовжував розповідати, що не відвідав мене в Шатле, розраховуючи, що, коли він утаїть нашу дружбу, йому буде легше надати мені допомогу; що, дізнавшись через декілька годин про моє звільнення, він журився, що не може побачитися зі мною і скоріше дати мені єдину пораду, від якої я міг би чекати зміни в долі Манон; але порада така небезпечна, що він просить мене зберегти в таємниці його участь у ній. План полягав у тому, щоб підібрати декілька сміливців і напасти на варту Манон при виїзді з Парижа. Він не став чекати мого зізнання в убогості. «Ось сто пістолів, – сказав він мені, простягаючи гаманець, – вони можуть вам знадобитися. Ви віддасте мені їх, коли справи ваші влаштуються». Він додав, що, коли б турбота про свою репутацію не заважала йому самому взятися за звільнення моєї коханки, він запропонував би в моє розпорядження свою руку і шпагу.

Рідкісна його великодушність зворушила мене до сліз. Я висловив йому вдячність так гаряче, як тільки міг у пригніченому своєму стані. Я запитав його, чи немає надії вплинути через кого-небудь на начальника поліції. Він сказав, що думав про це, але вважає цей шлях безплідним, бо така супліка має бути обґрунтованою, а йому абсолютно неясно, за допомогою яких аргументів можна заручитися підтримкою якої-небудь поважної та могутньої особи; сподіватися тут можна було б тільки в тому разі, якби вдалося переконати пана де Г*** М*** і мого батька та спонукати їх самих клопотати перед начальником поліції про скасування вироку. Він обіцяв докласти усіх зусиль, аби залучити на нашу сторону молодого Г*** М***, який, утім, начебто охолонув до нього, підозрюючи причетність його до нашої справи; мене ж він переконував постаратися, хай там що, пом’якшити серце мого батька.

Для мене це була зовсім не така легка справа; я розумів не лише трудність переконати його, але ще одну обставину, через яку я боявся навіть підступитися до нього; я вислизнув із його квартири, порушивши його розпорядження, і твердо вирішив не повертатися туди після того, як дізнався про сумну долю Манон. У мене були підстави побоюватись, аби він не затримав мене насильно і не відіслав у провінцію. Мій старший брат одного дня вже застосував такий спосіб дії. Щоправда, я подорослішав за цей час; але вік – слабкий аргумент проти сили. Тим часом я знайшов шлях більш безпечний: викликати батька в яке-небудь громадське місце, написавши йому від чужого імені. Я відразу ж зупинився на цьому рішенні. Пан де Т*** пішов до Г*** М***, а я – в Люксембурзький сад, звідки послав сказати батькові, що якийсь дворянин шанобливо чекає його. Я боявся, що він не захоче себе тривожити, зважаючи на наближення ночі. Проте трохи згодом він показався в супроводі лакея. Я попросив його заглибитися в алею, де ми могли б не побоюватися сторонніх. Кроків сто ми пройшли, не кажучи ні слова. Звичайно, для нього було ясно, що за всіма цими приготуваннями має ховатися щось важливе. Він чекав моїх слів, я їх обмірковував.