Шодерло Лакло - Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско

А чи знаєте, я іноді жалкую, що ми змушені вдаватися до таких засобів. У дні, коли ми любили одне одного, – бо я гадаю, що то була любов, – я була щаслива… А ви, віконте? Але навіщо думати про щастя, якому немає повернення? Ні, хай там що, повернення неможливе.

Передусім я зажадала б жертв, яких ви, напевно, не змогли б або не захотіли принести, і яких я, можливо, зовсім і не гідна. А потім – як вас утримати? О ні, ні, я й думати про це не хочу. І хоча писати вам завдає втіхи мені зараз, я вважаю за краще несподівано покинути вас.

Прощавайте, віконте.

Із замку ***, 6 листопада 17…

Глибоко зворушена вашою до мене добротою, пані, я цілком віддалася б їй, якби мене не зупиняла в якійсь мірі боязнь осквернити її цим. Чому, коли ваша доброта мені така дорогоцінна, я в той же час мушу відчувати, що негідна її? Ах, але в усякому разі я наважуся висловити вам усю свою вдячність. Особливо захоплює мене ваша поблажливість доброчесності, якій наші слабкості відомі лише остільки, оскільки вона їм співчуває, – така сильна і така солодка влада її чар над нашими серцями, що витримає порівняння навіть із чарами любові.

Але чи можу я й тепер заслуговувати на дружбу, якої вже недостатньо для мого щастя? Те ж саме можу я сказати і про ваші поради: я усвідомлюю всю їх мудрість, але не можу їх дотримуватись. І як не вірити мені в повне щастя, коли я його тепер відчуваю? Так, якщо чоловіки такі, як ви про них говорите, треба тікати від них, треба їх ненавидіти. Але наскільки ж не схожий із ними Вальмон! Якщо в нього, як і в них, є те шаленство пристрасті, що ви його називаєте неприборканістю, то наскільки ж у нім сильніша за цю неприборканість безмежна ніжність! О друже мій! Ви кажете, що поділяєте мої страждання, але порадійте зі мною й моєму щастю! Я завдячую ним любові, а як збільшує його сам предмет цієї любові! Ви кажете, що любов ваша до племінника – можливо, вияв слабкості. О, якби ви знали його, як я! Я його обожнюю, боготворю, та все ж менше, ніж він заслуговує. Звичайно, він міг часом помилятися, в чому він і сам признається. Але хто краще за нього пізнав істинну любов? Що мені сказати вам більше? Він вселяє її, але і сам відчуває з не меншою силою.

Ви подумаєте, що я одержима нездійсненною мрією, якою любов безупинно бентежить нашу уяву . Але якщо так, то чому ж він став ніжнішим, уважнішим відтоді, як йому вже нічого домагатися? Мушу признатися, що раніше розсудливість і стриманість рідко покидали його, і це часто, навіть проти волі, викликало в моїй свідомості всі ті брехливі й жорстокі уявлення про нього, що існують у його недоброзичливців. Але відколи він безперешкодно може віддаватися поривам свого серця, він немов угадує всі бажання мого. Хто знає, чи не були ми створені одне для одного! Чи не судилося мені щастя стати необхідною для його щастя! Ах, якщо це самообман, нехай я помру раніше, ніж він розвіється. Ні, я хочу жити, щоб леліяти, щоб обожнювати його. Чому б перестав він любити мене? Яка інша жінка зробить його щасливішим? А я відчуваю із власного досвіду, що щастя, яке породжуєш в іншому, це найміцніший, єдино справжній зв’язок. Так, це і є те п’янке почуття, яке ушляхетнює любов, яке в певному сенсі очищає її і робить дійсно гідною такої ніжної та благородної душі, як душа Вальмона.

Прощавайте, мій дорогий, шановний, поблажливий друже. Марно намагалась би я продовжувати цей лист: настала година, коли він обіцяв прийти, і в мене вже немає інших думок. Пробачте! Але ви хочете мого щастя, а воно в цю мить таке велике, що мене ледве вистачає, щоб відчувати його.

Париж, 7 листопада 17…

Що ж це за жертви, мій чарівний друже, на які я, як ви вважаєте, не піду, хоча нагородою за них мені було б ваше благовоління? Скажіть, прошу вас, і якщо я хоч на мить завагаюся – принести їх чи ні, – дозволяю вам відмовити мені в належній за них нагороді. Добре ж ви судите про мене з деякого часу, якщо, навіть виявляючи поблажливість, сумніваєтеся в моїх почуттях або ж силі волі! Жертви, яких я не зможу чи не захочу принести! Отже, ви вважаєте мене закоханим, поневоленим, ви гадаєте, що коли я так досягав успіху, то мені дорогий сам предмет? Ах, ні, слава Богу, я ще не впав так низько і беруся вам це довести. Так, я доведу це, хоч би й за рахунок пані де Турвель, і тоді у вас уже, напевно, не залишиться ніяких сумнівів.