Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Ну, а ти що про це думаєш? – сказав батько, звертаючись до капрала Тріма, після того, як дістав свою табакерку.

– Я думаю, – відповів капрал, – що сім стражів на башті, які, либонь, у них там вартові, – це більше, з дозволу вашої милості, ніж було потрібно; – адже якщо продовжувати таким чином, то можна розшарпати увесь полк, чого ніколи не зробить командир, який любить своїх солдатів, якщо він може без цього обійтись; адже двоє вартових, – додав капрал, – цілком замінюють двадцять. – Я сам разів сто розводив караули, – вів далі Трім, вирісши на цілий дюйм при цих словах, – але за весь час, як я мав честь служити його величності королю Вільгельму, хоча мені доводилося змінювати найвідповідальніші пости, жодного разу не поставив я більше двох вартових. – Абсолютно правильно, Тріме, – сказав дядько Тобі, – але ти не враховуєш, Тріме, що башти в дні Соломона були не такі, як наші бастіони, фланковані та захищені іншими укріпленнями; – все це, Тріме, винайдено було вже після смерті Соломона, а в його час не було ні горнверків, ні равелінів перед куртиною, – ні таких ровів, як ми прокладаємо, з кюветом посередині та з прикритими шляхами і обнесеними палісадом контрескарпами по всій їх довжині, щоб забезпечити себе проти несподіваних нападів; таким чином, сім вартових на башті були, ймовірно, караульним загоном, поставленим там не лише для дозору, але і для захисту башти. – З дозволу вашої милості, загін цей усе-таки не міг бути більше ніж капральським постом. – Батько сам до себе всміхнувся, – але не подав знаку: – тема розмови між дядьком Тобі й Трімом, зважаючи на те, що сталося, була занадто серйозна й не допускала ніяких жартів. – Ось чому, засунувши до рота щойно розкурену люльку, – він обмежився наказом Тріму продовжувати читання. Той прочитав таке:

«Мати завжди страх Божий і завжди керувати в наших взаємних стосунках вічними мірилами добра та зла – ось дві скрижалі, перша з яких містить релігійні обов’язки, а друга – моральні; вони так тісно між собою пов’язані, що їх неможливо розділити, навіть подумки (а тим більше насправді, незважаючи на численні спроби, які робилися в цьому напрямі), не розбивши їх і не завдавши збитку як одній, так і другій.

«Я сказав, що такі спроби робилися багато разів, – і це правда; – дійсно, що може бути звичайніше людини, позбавленої всякого почуття релігії, – і настільки при цьому чесної, щоб не удавати, ніби воно у неї є, яка, одначе, сприйняла б за жорстоку образу, якби ви надумалися хоч скільки-небудь запідозрити її моральні якості, – або припустити в ній хоч щонайменшу недобросовісність або нерозбірливість.

«Коли у нас є який-небудь привід для такого припущення, – то хоч як неприємно ставитися з недовірою до такої милої доброчесності, як моральна чесність, – все-таки, якби в цьому разі нам довелося дістатися її коріння, я переконаний, що ми б знайшли мало причин заздрити благородству спонукань такої людини…

«Хоч як би пишномовно ораторствувала вона на цю тему, все-таки насамкінець виявиться, що вони зводяться всього лише до її вигод, її гордості, її благополуччя або якої-небудь швидкоплинної жалюгідної пристрасті, яка здатна дати нам лише слабку упевненість, що вона залишиться на висоті у разі серйозних випробувань.

«Я поясню мою думку прикладом.

«Мені відомо, що ні банкір, із яким я маю справу, ні лікар, до якого я зазвичай звертаюся» (Немає ніякої потреби, – вигукнув, прокинувшись, лікар Слоп, – звертатися в таких випадках до лікаря), – «не є людьми набожними: їх кепкування над релігією та зневажливі відгуки про всі її приписи, які я чую щодня, не залишають із цього приводу ніяких сумнівів. Проте я вручаю мої статки першому, – і довіряю моє життя, ще дорогоцінніше моє надбання, чесному мистецтву другого.

«Тепер дозвольте мені розібрати причини моєї необмеженої довіри до цих людей. – По-перше, я вважаю неймовірним, аби хто-небудь із них використав мені на шкоду владу, яку я їм доручаю; – на мій погляд, чесність є непоганий засіб для досягнення практичних цілей у світі; – я знаю, що успіх людини в житті залежить від незаплямованості її репутації. – Словом, я переконаний, що вони не можуть мені зашкодити, не заподіявши собі самим ще більшої шкоди.

«Але припустимо, що справа йде інакше, саме, що їх вигода полягала б у протилежному способі дій; що за відомих обставин банкір міг би, не псуючи своєї репутації, присвоїти мої статки і пустити мене по світу, – а лікар міг би навіть відправити на той світ і після моєї смерті заволодіти моїм майном, не знеславивши ні себе, ні свого ремесла. – На що ж у них можу я в таких випадках покластися? – Релігія, найпотужніший із усіх двигунів, відпадає. – Особиста вигода, друге по силі спонукання, діє рішуче проти мене. – Що ж залишається мені кинути на іншу чашу терезів, аби переважити цю спокусу? – Овва! У мене немає нічого, – нічого, окрім речі, яка легша за мильну бульбашку, – я мушу покластися на милість честі або іншого подібного до неї непостійного почуття. – Слабка порука за два дорогоцінні мої блага: – власність мою і моє життя!