Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Послухай, Обадіє, що означає цей гуркіт у нас над головою? – запитав батько. – Ми з братом ледве чуємо власні слова.

– Сер, – відповів Обадія, роблячи поклін у бік свого лівого плеча, – пані моїй стало дуже кепсько. – А куди це мчить через сад Сузанна, мовби її зібралися ґвалтувати? – Сер, – відповів Обадія, – вона біжить найкоротшим шляхом у місто за старою повитухою. – Так сідлай коня і скачи зараз же до лікаря Слопа, акушера, засвідч йому нашу повагу – і скажи, що у пані твоєї почалися пологи – і що я прошу його якнайскоріше прибути сюди з тобою.

– Дуже дивно, – сказав батько, звертаючись до дядька Тобі, коли Обадія зачинив двері, – що за наявності поблизу такого досвідченого лікаря, як доктор Слоп, – дружина моя до останньої миті не бажає відмовитися від свого безглуздого дивацтва довірити щоб то не було життя моєї дитини, з якою вже сталось одне нещастя, неуцтву якоїсь старої; – і не лише життя моєї дитини, братику, – але також і власне життя, а з нею разом життя всіх дітей, яких я міг би ще мати від неї в майбутньому.

– Можливо, братику, – відповів дядько Тобі, – моя невістка поступає так із економії. – Це – економія на недоїдках пудингу, – заперечив батько: – докторові однаково доведеться платити, чи буде він приймати дитину, чи ні, – в останньому випадку навіть більше, – щоб не виводити його з терпіння.

– У такому разі, – сказав дядько Тобі в простоті серця, – поведінка її не може бути пояснена нічим іншим, – як тільки соромливістю. – Моя невістка, ймовірно, – продовжував він, – не хоче, щоб чоловік перебував так близько біля неї. – Я не скажу, чи закінчив на цьому свою фразу дядько Тобі, чи ні; – в його інтересах припустити, що закінчив, – оскільки, я гадаю, він не міг би додати жодного слова, яке її б поліпшило.

Якщо, навпаки, дядько Тобі не довів свого періоду до самого кінця, – то світ зобов’язаний цим люльці мого батька, яка несподівано зламалась, – один із прекрасних прикладів тієї фігури, що слугує до прикраси ораторського мистецтва, яку ритори іменують умовчанням. – Господи Боже! Як росо pіù і росо menо [105]італійських художників – нечутливе більше або менше визначає вірну лінію краси в пропозиції, так само як і в статуї! Як легкий натиск різця, пензля, пера, смичка et caetera [106]дає ту істинну повноту вираження, що служить джерелом істинного задоволення! – Ах, милі співвітчизники! – будьте вимогливі; – будьте обережні в розмовах своїх, – і ніколи, ах! ніколи не забувайте, від яких нікчемних частинок залежить ваше красномовство та ваша репутація.

– Мабуть, моя невістка, – сказав дядько Тобі, – не хоче, щоб чоловік перебував так близько біля її… Поставте тут тире – вийде замовчання. – Приберіть тире – і напишіть: заду, – вийде непристойність. – Закреслюйте: заду і поставте: критого ходу, – ось вам метафора; – а оскільки дядько Тобі забив собі голову фортифікацією, – то я думаю, що якби йому було надано що-небудь додати до своєї фрази, – він вибрав би якраз це слово.

Чи був у нього такий намір, чи ні, – і чи випадково зламалася в критичну хвилину люлька мого батька, чи він сам у гніві зламав її, – з’ясується свого часу.

Хоча батько мій був чудовим натурфілософом, [107]– у нім було також щось од мораліста; ось чому, коли його люлька розламалася навпіл, – йому б потрібно було тільки – як таке – взяти два шматки та спокійно кинути їх у вогонь. – Але він цього не зробив; – він їх шпурнув з усієї сили; – і щоб надати своєму жесту ще більше виразності, – він схопився на ноги.

Було трохи схоже на те, що він розлютився; – характер його відповіді дядькові Тобі показав, що так воно і сталося.

– Не хоче, – сказав батько, повторюючи слова дядька Тобі, – щоб чоловік перебував так близько біля її… Їй-богу, братику Тобі! ви виснажили б терпіння Іова; – а я, і не маючи його терпіння, несу, здається, всі покарання, що спіткали його.

– Яким чином? – Де? – В чому? – Чому? – З якого приводу? – мовив дядько Тобі в щонайповнішому нерозумінні. – Подумати тільки, – відповів батько, – щоб чоловік дожив до вашого віку, братику, і так мало знав жінок! – Я їх зовсім не знаю, – заперечив дядько Тобі, – і думаю, – вів далі він, – що афронт, якого я зазнав у справі з удовою Водмен через рік після руйнування Дюнкерка, – зазнав, як ви відаєте, лише завдяки цілковитому незнанню прекрасної статі, – афронт цей надає мені повне право сказати, що я нічогісінько не розумію в жінках і в усьому, що їх стосується, і не претендую на таке розуміння. – Мені здається, братику, – заперечив батько, – вам би годилося, принаймні, знати, з якого краю треба підступати до жінки.