Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Ваша милість розуміє ці справи, – відповів капрал Трім, – краще за всякого офіцера армії його величності; – але якщо б вашій милості забажалося скасувати замовлення столу та розпорядитися про наш від’їзд у село, я б запрацював як кінь за вказівками вашої милості й спорудив би вам такі укріплення, що пальчики оближеш, із батареями, критими ходами, ровами та палісадами, – словом, за двадцять миль кругом усі б приїжджали подивитися на них.

Дядько Тобі спалахнув, як вогонь, при цих словах Тріма: – але то не був рум’янець провини, – або сорому, – або гніву; – то був рум’янець радості; – його запалили проект і опис капрала Тріма. – Тріме! – вигукнув дядько Тобі. – Досить, замовкни. – Ми могли б почати кампанію, – вів далі Трім, – того самого дня, як виступлять у похід його величність і союзники, і руйнувати тоді місто за містом з тією ж швидкістю. – Тріме, – зупинив його дядько Тобі, – ні слова більше. – Ваша милість, – вів далі Трім, – могли б в гарну погоду сидіти у своєму кріслі (при цьому він показав пальцем на крісло) – і давати мені накази, а я б – Ні слова більше, Тріме, – мовив дядько Тобі. – Крім того, ваша милість не лише отримали б задоволення і приємно проводили час, але дихали б також свіжим повітрям, робили б моціон, нагуляли б здоров’я, – і в який-небудь місяць зажила б рана вашої милості. – Досить, Тріме, – сказав дядько Тобі (опускаючи руку в кишеню своїх штанів), – проект твій мені страшенно подобається. – І коли захоче ваша милість, я зараз же піду куплю саперний заступ, який ми візьмемо з собою, та замовлю лопату й кирку разом із двома… – Більше ні слова, Тріме, – вигукнув дядько Тобі у нестямі від захоплення, підстрибнувши на одній нозі, – і, пхаючи гінею в руку Тріма, – Тріме, – мовив дядько Тобі, – більше ні слова, – а спустися, голубчику Тріме, зараз же вниз і миттю принеси мені повечеряти.

Трім збіг униз і приніс своєму панові повечеряти, – зовсім даремно: – план дій Тріма так міцно засів у голові дядька Тобі, що їжа не спадала йому на думку. – Тріме, – сказав дядько Тобі, – відведи мене в ліжко. – Знову ніякого пуття. – Картина, намальована Трімом, запалила його уяву, – дядько Тобі не міг зімкнути очей. – Чим більше він про неї думав, тим чарівливішою вона уявлялася йому; – так що ще за дві години до світанку він прийшов до остаточного рішення і в усіх подробицях обдумав план спільного від’їзду з капралом Трімом.

У селі Шенді, біля якого розташований був маєток мого батька, у дядька Тобі був власний привітний будиночок, заповіданий йому одним старим дядьком разом із невеликою ділянкою землі, яка приносила близько ста фунтів річного доходу. До будинку прилягав город площею півакра, – а в глибині городу, за високим живоплотом із тисових дерев, був лужок якраз такої величини, як хотілося капралові Тріму. – Ось чому, ледве тільки Трім вимовив слова: «чверть або третина акра землі, на якій ми могли б господарювати як нам заманеться», – як цей самий лужок миттю сплив у пам’яті й спалахнув живими барвами перед уявним поглядом дядька Тобі; – це й було матеріальною причиною появи рум’янцю на його щоках, або, принаймні, яскравості цього рум’янцю, про яку сказано було вище.

Ніколи коханець не поспішав до своєї коханої з більш палкими надіями, ніж дядько Тобі до свого лужка, щоб насолодитися ним наодинці; – говорю: наодинці, – бо він схований був від будинку, як уже сказано, високою загорожею з тисових дерев, а з трьох інших боків його захищали від поглядів усіх смертних дикий гостролист і густі квітучі кущі; – таким чином, думка, що його тут ніхто не бачитиме, не в малій мірі підвищувала очікуване дядьком Тобі задоволення. – Химерна мрія! Хоч які б густі насадження оточували цей лужок, – хоч яким би здавався він затишним, – треба бути занадто наївним, милий дядьку Тобі, збираючись насолоджуватися річчю, що займає цілу третину акра, – так, щоб ніхто про це не знав!

Як дядько Тобі й капрал Трім впоралися з цією справою, – і як проходили їх кампанії, які зовсім не були бідні подіями, – це може скласти цікавий епізод у зав’язці та розвитку справжньої драми. – Але зараз сцена має змінитись – і перенести нас до містечка біля каміна у вітальні Шенді.

– Що у них там твориться, братику? – запитав мій батько. – Я гадаю, – відповів дядько Тобі, вийнявши, як сказано, при цих словах з рота люльку та витрушуючи з неї попіл, – я думаю, братику, – відповів він, – що нам не погано було б подзвонити.