Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Я чув, як гавкала Бадіна, а коли вона на мить замовкла, щось солодко прогарчала й Мінона. Та не встиг я озирнутися, як вікно швидко відчинилося і на мене вилилось повне відро крижаної води. Можна собі уявити, як прудко повернувся я у свій рідний край. Але гаряче полум'я в серці і крижана вода на хутрі так погано узгоджуються між собою, що з їхньої сполуки не може вийти нічого путнього, хіба що гарячка. Так сталося й зі мною. Коли я повернувся до будинку свого господаря, мене всього трусило. Побачивши, який я блідий на виду, як погасли мої очі, як горить моє чоло і який у мене нерівний пульс, господар зрозумів, що я захворів. Він дав мені теплого молока, яке я жадібно вихлебтав, бо в мене язик прилипав до піднебіння. Потім я загорнувся в покрівець зі своєї постелі й цілком віддався хворобі. Спершу мені марилися всілякі химери про вищу культуру, левреток і так далі, тоді сон мій став спокійніший і нарешті такий глибокий, що я – скажу без перебільшення, хоч мені й самому важко повірити в це, – проспав три дні й три ночі підряд.

Коли я нарешті прокинувся, то відчув себе легко й вільно, я вилікувався від гарячки і – диво дивне! – від свого навіженого кохання також. Мені стало видно, як на долоні, до якої дурості довів мене пудель Понто, я побачив, як безглуздо було мені, природженому котові, встрявати між собак, що глумилися з мене, бо не могли зрозуміти велич мого духу, і, бувши нікчемними за своїм єством, чіплялися за форму, отже, могли мені дати лише шкаралупку без зерна. Любов до наук і мистецтв прокинулась у мені з новою силою, і домашній затишок мого господаря почав мене вабити дужче, ніж будь-коли. Я став дозрілим чоловіком, а не котячим буршем чи плеканим дженджиком і виразно відчув, що не можна бути ні тим, ні тим, коли хочеш виховати себе так, як потрібно для здійснення вищої життєвої мети.

Моєму господареві довелось поїхати в невеличку мандрівку, і він вирішив, що найкраще буде на той час прилаштувати мене до свого приятеля, капельмейстера Йоганнеса Крейслера. Оскільки ця зміна домівки починає новий період мого життя, то я кінчаю повість про теперішній період, з якої ти, о юначе котячого роду, візьмеш собі добру науку на майбутнє.

(А. м.) немов би десь здалеку долинають глухі звуки, і він чує ходу ченців у коридорах. Коли Крейслер остаточно прокинувся, він побачив з вікна, що церква освітлена, і почув невиразний спів хору. Опівнічна відправа вже скінчилася, отже, мабуть, сталося щось незвичайне. Видно, помер наглою смертю хтось із старих ченців, вирішив Крейслер, і тепер його за монастирським звичаєм понесли до церкви. Він швидко одягся й теж пішов туди.

У коридорі він зустрів отця Гілярія, що гучно позіхав і, ще зовсім сонний, похитувався, насилу переставляючи ноги. Замість тримати запалену свічку прямо, він опустив її ґнотом донизу, і віск, потріскуючи, капав на підлогу. Здавалося, що свічка от-от погасне.

– Ваша велебність, – промурмотів Гілярій, коли Крейслер озвався до нього, – ваша велебність, це робиться всупереч усім нашим дотеперішнім правилам. Заупокійна вночі! О цій годині! І тільки тому, що брат Кипріян наполягає на цьому! Domine, libera nos de hoc monacho! [337] Господи, звільни нас від цього ченця! (лат.)

Нарешті капельмейстерові пощастило переконати напівсонного Гілярія, що він не абат, а Крейслер. На превелику силу він випитав у ченця, що сьогодні вночі хтозна-звідки до монастиря принесли тіло чоловіка, якого, видно, знав тільки брат Кипріян і який, мабуть, був не простого стану, бо абат на Кипріянове наполягання погодився відразу ж відслужити похоронну відправу, щоб уранці після першої утрені відбулося винесення тіла.

Крейслер пішов за Гілярієм до церкви. Вона була тьмяно освітлена і справляла дивне, моторошне враження.

Горіли тільки свічки великого металевого панікадила, що звисало зі склепистої стелі перед головним вівтарем, і їхні миготливі пломінчики заледве освітлювали неф церкви, а в бічні вівтарі кидали лише таємничий відблиск. Статуї святих, неначе пробуджені тим відблиском, ворушились, мов привиди, і підступали ближче. Під панікадилом, там, де було найсвітліше, стояла відкрита труна, в якій лежало тіло, і ченці, що оточували його, бліді й непорушні, самі здавалися мерцями, які встали опівночі з могил. Вони співали глухими, хрипкими голосами монотонні строфи реквієму, а коли замовкали, то було чути тільки зловісний шум вітру надворі, та ще дивно рипіли високі вікна в церкві, наче духи померлих стукали в будинок, у якому чули побожні звуки поминальної молитви, Крейслер наблизився до щільного ряду ченців і впізнав у небіжчикові ад'ютанта княжича Гектора.