Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Юлія глибоко замислилась, а майстер, згорнувши руки на грудях, глянув угору, на таємничу скляну кулю. Серце його сповнилось тугою і якимось дивовижним передчуттям.

– Тебе я повинен спитати, – мовив він, – з тобою повинен порадитися, з тобою, прекрасна, солодка таємнице мого життя! Озвися ж, хай я почую твій голос! Ти ж бо знаєш, я ніколи не був звичайною, буденною людиною, хоч багато хто вважав мене таким. Бо в мені горіла вся любов, яка лише є на світі, сам світовий дух, і в моєму серці жевріла іскра, яку подих твоєї істоти роздмухав у яскраве, радісне полум'я! Не думай, К'яро, що це серце, постарівши, охололо і вже не здатне битися так швидко, як тоді, коли я вирвав тебе з рук жорстокого Северіно, не думай, що я тепер менше вартий тебе, ніж був тоді, як ти сама мене знайшла! Хай тільки до мене долине твій голос, і я швидко, як юнак, побіжу на його звук, і бігтиму доти, аж доки знайду тебе, і ми знов житимемо разом і в чарівничій спілці віддаватимем свій час вищій магії, до якої хоч-не-хоч прилучаються всі люди, навіть найзвичайніші, зовсім не вірячи в неї. А якщо ти вже не ходиш у тілесній оболонці по цій землі, то хай твій голос озветься до мене з царства духів, я буду й тим задоволений і стану, може, ще вправнішим, ніж був усе своє життя. Але ні, ні! Як звучали ті слова, що ними ти втішила мене?

– Майстре, – вигукнула Юлія, підвівшися з крісла і з глибоким подивом прислухаючись до слів старого, – майстре! З ким ви розмовляєте? Що ви хочете робити? Ви назвали ім'я Северіно. Господи милосердний, адже княжич, отямившись від свого переляку, називав цим ім'ям вас самих? Яка страхітлива таємниця схована тут?

Коли старий почув ці Юліїні слова, його піднесений настрій де й дівся, і, чого з ним давно вже не бувало, на обличчі в нього з'явилася та чудна, майже блазенська посмішка, що дивно суперечила його добрій, щиросердій натурі і всій його постаті надавала якогось моторошно карикатурного вигляду.

– Прекрасна панно, – сказав він різким голосом, яким хвалькуваті штукарі на ярмарках закликають публіку на свої вистави, – прекрасна панно, ще трішечки терпцю, і скоро я матиму честь показати вам тут, у рибальській хатині, найдивовижніші речі: маленьких танцюристів, карлика-турка, що знає, скільки років кожному з присутніх, автоматичні фігури, зародки потвор, викривлені зображення, оптичні дзеркала, – все це чудові магічні іграшки, але найкращої я ще не назвав. Моя Невидима дівчина вже тут! Гляньте, вона сидить там нагорі у скляній кулі! Але ще не говорить, бо стомилася з далекої дороги, вона прибула сюди просто з Індії. Через кілька днів, прекрасна панно, моя Невидима дівчина збереться на силі, і тоді ми її розпитаємо про княжича Гектора, про Северіно та про всі інші події, минулі і майбутні! А тим часом лише кілька простеньких розваг!

Сказавши так, майстер по-юнацькому швидко і жваво забігав по кімнаті, заводячи машини й налаштовуючи магічні дзеркала. І в кожному куточку все ожило й заворушилося, автоматичні фігури заходили й закрутили головами, механічний півень залопотів крильми й закукурікав, папуги пронизливо заджеркотіли, сама Юлія і майстер стояли начебто в кімнаті й одночасно надворі.

Хоч Юлія давно вже звикла до таких штук, а все ж дивна майстрова поведінка вжахнула її.

– Майстре, – перелякано спитала вона, – майстре, що з вами сталося?

– Щось дивовижне, – відповів майстер уже звичайним своїм тоном, – щось дивовижне й прекрасне, дитино моя, але тобі не слід про нього знати. Та хай ці живі мерці показують тут свої штуки, а я тим часом розповім тобі дещо таке, про що тобі потрібно й корисно довідатись. Люба Юліє, то я власна мати замкнула від тебе своє материнське серце. Я відімкну його тобі, щоб ти заглянула в нього й дізналася про небезпеку, яка нависла над тобою, і змогла її уникнути. Отже, по-перше, кажу тобі навпростець, що твоя мати твердо поклала собі не більше й не менше як

(М. п. д.) краще не наводитиму їх. О юначе котячого роду, будь скромний, як я, і не пхайся відразу зі своїми віршами туди, де цілком вистачить простої, чесної прози, щоб виповісти свої думки. Вірші в прозовій книжці мають те саме призначення, що сало в ковбасі, тобто, вкраплені маленькими шматочками, вони надають усій мішанині масного блиску й солодкого, приємного смаку. Я не боюся, що моїм колегам-поетам це порівняння видасться банальним і нешляхетним, бо воно навіяне нашими улюбленими ласощами, та й справді часом добрий вірш може так прислужитися посередньому романові, як сало пісній ковбасі. Кажу це як кіт, що дістав естетичну освіту й має великий досвід.