Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

– Тепер, любий мій Йоганнесе, – мовив абат, – тепер мені буде легко кількома словами показати вам відмінність давньої побожної доби від теперішньої зіпсованої. Бачите, історії святого Письма так впліталися в людське життя, я б сказав, так зумовлювали його, що кожен вірив: чудеса стаються в нього на очах і предвічна сила будь-коли може явити нове чудо. Тому священна історія, до якої звертався своїми думками побожний художник, поставала перед ним як сучасність; він бачив, як на людей, що його оточували, сходила Божа благодать, і малював їх на картині такими, як знав у житті. Для наших часів ті історії – щось дуже далеке, вони ніби існують самі собою і не стають часткою сучасності, тільки ще невиразно живуть у спогаді, і художник даремне шукає їхнього живого втілення, бо, – хай він навіть не признається в цьому сам собі, – його внутрішні чуття притуплені земною суєтою. Виходячи з цього, банально й смішно закидати давнім художникам незнання костюмів: мовляв, через те незнання вони на своїх картинах зображали тільки сучасний їм одяг; так само смішно, коли наші молоді художники намагаються одягти святих у найхимерніше, позбавлене будь-якого смаку вбрання середньовіччя, – цим вони тільки засвідчують, що не спостерігали безпосередньо в житті того, що хочуть зобразити, а задовольнились відтворенням його на картинах давніх майстрів. Саме тому, любий мій Йоганнесе, що наша доба надто спрофанована, щоб не сказати більше: що вона перебуває в огидній суперечності з тими святими легендами, саме тому, що ніхто не здатен уявити ці чудеса серед нас, – саме тому, звичайно, зображення їх у наших теперішніх костюмах здалося б нам несмаком, спотворенням і навіть блюзнірством. Та якщо всемогутній захоче, щоб на наших очах справді сталося чудо, то було б неприпустимо міняти сучасний костюм на стародавній; так само й сучасні молоді художники, якщо вони хочуть знайти для себе опору, повинні, зображаючи давні події, одягати свої постаті в тодішні костюми, наскільки вони їм відомі. Отож кажу ще раз: добре зробив автор цієї картини, що наголосив на її сучасності, і саме ті предмети, які вам, любий Йоганнесе, здалися недоречними, сповнюють мене побожним, святобливим тремтінням, бо я ніби сам заходжу в тісну кімнатку будинку в Неаполі, де лише кілька років тому сталося чудо і той юнак прокинувся з вічного сну.

Абатові слова навіяли Крейслерові різні думки; багато в чому він погоджувався зі своїм співрозмовником, а проте вважав, що про високу побожність давньої доби й зіпсованість теперішньої устами абата аж надто явно говорив чернець, який вимагає знамень, чудес, екстазу і справді бачить їх; натомість чистій дитячій вірі, якій чужий судомний екстаз запаморочливого культу, не потрібні ані чудеса, ані знамення, щоб плекати в собі справжні християнські чесноти, і саме ці чесноти не перевелися на землі, бо якби таке дійсно сталося, то всемогутній Бог, зрікшись нас і віддавши на поталу похмурому демонові, не захотів би ніякими чудесами навертати нас на праведний шлях.

Але про ці свої міркування Крейслер не сказав абатові, а й далі мовчки дивився на картину. І чим уважніше він приглядався до неї, тим виразніше проступали риси вбивці на задньому плані, і врешті він переконався, що живим прототипом його був не хто інший, як княжич Гектор.

– Мені здається, – мовив він, – мені здається, ваша велебність, що там на задньому плані я розгледів відважного вільного стрільця, який полюбляє полювати на шляхетну дичину, тобто на людину. Він полює на неї різними способами. Цього разу, як я бачу, він вийшов на лови з чудовим, добре відшліфованим капканом і не дав маху, але з вогнепальною зброєю в нього справи гірші, бо недавно, полюючи на прудкого оленя, він ганебно схибив. Мені справді дуже кортить знати curriculum vitae [311] Життєпис (лат.). цього завзятого мисливця або хоч витяги з нього, які підказали б мені, де ж, власне, моє місце і чи не варто мені негайно звернутися до Пресвятої Діви, бо, мабуть, і мені потрібна охоронна грамота.

– Почекайте, – відповів абат, – почекайте трохи, капельмейстере! Я б здивувався, якби скоро для вас не з'ясувалося чимало з того, що тим часом сховане в пітьмі. Багато ще ваших бажань, про які я аж тепер довідався, можуть, на радість вам, сповнитись. Дивно, – так, це вже я можу вам сказати, – досить дивно, що в Зіггартсгофі так помиляються щодо вас. Майстер Абрагам, мабуть, єдиний, хто заглянув у вашу душу.

– Майстер Абрагам?! – вигукнув Крейслер. – Ви його знаєте, ваша велебність?