Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

– Dieu soit loué! [273] Хвалити бога! (Франц.) Хай мені повідомлять, як вона далі себе почуватиме.

Зате вона ніжно обняла заплаканого княжича, ласкаво втішила його й вийшла слідом за князем.

Тим часом Бенцон, що вирішила провідати з Юлією бідолашну князівну, прибула до замку. Почувши, що сталося, вона кинулась до Гедвіжиної спальні, підбігла до канапи, опустилась навколішки, схопила хвору за руку і втупилась у неї поглядом. Юлія, обливаючись гарячими слізьми, вже гадала, що її щира товаришка засне навіки. Зненацька Гедвіга глибоко відітхнула й мовила глухим, ледве чутним голосом:

– Він убитий?

Княжич Ігнатій, хоч йому й боліло, миттю перестав плакати й відповів, засміявшись з великої радості, що страта все ж таки відбулася:

– Так, так, сестро… князівно, убитий на смерть! Застрілений просто в серце!

– Авжеж, – озвалась князівна і знов заплющила очі, – я знаю. Я бачила краплю крові, що витекла з його серця, але вона впала в мої груди, і я застигла, обернулася в кристал, тільки та крапля була жива в моєму трупі!

– Гедвіго, – тихо, лагідно мовила Бенцон. – Гедвіго, прокиньтесь від своїх прикрих, лихих марень! Гедвіго, ви впізнаєте мене?

Князівна легенько махнула рукою, наче просила, щоб її лишили саму.

– Гедвіго, – повела далі Бенцон, – Юлія тут.

На Гедвіжиному обличчі майнула ледь помітна усмішка. Юлія нахилилась над нею і тихенько поцілувала її в побілілі уста. Тоді Гедвіга ледь чутно прошепотіла:

– Тепер уже все минуло, я відчуваю, що через кілька хвилин буду цілком здорова.

Ніхто досі не подбав про маленького державного злочинця, що з розпанаханими грудьми лежав на столі. Тепер Юлія помітила його, і тільки цієї хвилини вона збагнула, що княжич Ігнатій знов грався в огидну, ненависну їй гру.

– Княжичу, – сказала вона, і щоки в неї спаленіли, – княжичу, яку вам кривду вчинила бідолашна пташка, що ви її безжально вбили тут у кімнаті? Це справді дурна, жорстока гра. Ви давно вже обіцяли мені, що більше не гратиметесь у неї, а проте не дотримали слова. Та як ви ще хоч раз візьметесь за своє, то я більше ніколи не розставлятиму ваших чашок, не вчитиму ваших ляльок говорити й не розповідатиму вам про водяника!

– Не гнівайтесь, – запхикав княжич, – не гнівайтесь, панно Юліє! Але той строкатий шельма був запеклий злочинець. Він потай повідтинав моїм солдатам поли, а крім того, зчинив бунт. Ой боляче… Боляче!

Бенцон глянула на княжича, тоді, дивно усміхаючись, на Юлію і сказала:

– Чого б то голосити через якісь там обпечені пальці! Але й справді, той хірург десь застряв зі своєю мастю. Та нічого, простий домашній засіб добре помагає і непростим людям. Принесіть сирої картоплі! – Вона рушила до дверей, та раптом, ніби їй сяйнула якась думка, зупинилась, вернулася назад, обняла Юлію, поцілувала її в чоло й мовила: – Ти моя люба, добра дитина й завжди будеш в усьому такою, як повинна бути! Тільки бережися екзальтованих, божевільних шаленців і не відкривай свого серця лихим чарам їхніх звабливих балачок! – Вона ще раз допитливо глянула на князівну, що, здавалось, тихо, солодко спала, і вийшла з кімнати.

З'явився хірург із величезним пластирем у руках, велемовно запевняючи, що він давно вже чекав на вельможного княжича у його покоях, бо навіть у голові собі не покладав, що вельможний княжич може сидіти в спальні вельможної князівни. Він хотів підійти з пластиром до княжича, але камеристка, що принесла кілька великих картоплин у срібній мисці, заступила йому дорогу й почала запевняти, що найкращий засіб від опіків – терта картопля.

– А я сама, – підхопила Юлія, беручи в камеристки миску, – я сама гарненько приготую вам, княжичу, пластир.

– Вельможний пане, – злякано мовив хірург, – опам'ятайтесь! Домашній засіб на обпечені пальці високої особи князівської крові! Наука, тільки наука може і повинна допомогти в цьому випадку!

Він знов рушив до княжича, але той відсахнувся від нього й закричав:

– Геть звідси, геть! Хай панна Юлія приготує мені пластир, а наука хай ушивається з кімнати!

І наука вшилася разом зі своїм хваленим пластиром, кидаючи на камеристку вбивчі погляди.

Юлія чула, що князівна дихає глибше й глибше, та як же вона здивувалась, коли

(М. п. д.) заснути. Я без кінця перевертався на своїй постелі, пробував лягти і так і сяк. Я то витягався на весь зріст, то скручувався калачиком, поклавши голову на м'які лапи й елегантно обгорнувшись хвостом так, що він затуляв мені очі, то відкидався набік, витягнувши перед собою нерухомі лапи і, наче неживого, звісивши з постелі хвоста, – та все дарма, нічого не допомагало! Мої думки й уявлення ставали дедалі плутаніші, уриваніші, аж поки нарешті я поринув у те марення, яке не можна назвати сном, а хіба що двобоєм між спанням і неспанням, як слушно запевняють Моріц, Давідзон, Нудов, Тідеман, Вінгольт, Райль, Шуберт, Клюге та інші фізіологи, [274] Кіт Мур називає імена лікарів і письменників, які писали про проблеми сну і сновидінь. які писали про сон і сновидіння і яких я не читав.