Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Крейслер зупинився посеред мосту, перекинутого через широкий рукав озера до рибальської хатини, і задививсь у воду, на таємничій, мерехтливій гладіні якої віддзеркалювався парк з мальовничими купками дерев, а над ним – Гаєрштайн, що його вершину, наче химерна корона, увінчували білясті руїни. Приручений лебідь, що відгукувався на ім'я Бланш, хлюпався в озері, гордовито згинаючи прекрасну шию і б'ючи блискучими крильми.

– Бланше! Бланше! – гукнув Крейслер, простягаючи до нього руки. – Заспівай свою лебедину пісню, не вір, що після цього тобі доведеться померти! Тільки, співаючи, пригорнися до моїх грудей, тоді твої найпрекрасніші звуки стануть моїми і тоді лише я загину від палкої туги, а ти й далі житимеш, і далі кохатимеш, і далі гойдатимешся на хвилях!

Крейслер і сам не знав, що його так глибоко схвилювало. Він сперся на поруччя й несамохіть заплющив очі. Тієї миті він почув Юліїн спів, і невимовно солодка туга стиснула йому серце.

На небі з'явились темні хмари й кинули широкі тіні на гори й ліс, немов чорні покривала. На сході глухо загримів грім, дужче зашелестів вечірній вітер, гучніше задзюрчали струмки. Часом, немов далекий голос органа, долинали акорди еолової арфи. Нічне птаство злякано знялося вгору і з пронизливим криком загубилось у гущавині.

Крейслер отямився від задуми й побачив у воді своє темне віддзеркалення. Йому здалося, наче з глибини на нього дивиться божевільний художник Етлінгер.

– Агов! – гукнув він униз. – Агов, це ти, мій двійнику, мій добрий товаришу? Слухай-но, голубе, як на художника, що трохи схибнувся, що в своїй надмірній гордині захотів замість оливи скористатися князівською кров'ю, ти досить пристойний на вигляд. Я навіть ладен повірити, любий Етлінгере, що ти просто дурив ясновельможну родину своїми божевільними витівками. Чим довше я на тебе дивлюся, тим виразніше бачу твої вишукані манери, і якщо ти хочеш, я переконаю княгиню Марію, що, коли судити з твоєї постави у воді, ти був значною особою і вона може не вагаючись віддати тобі своє серце. Та коли ти, друже, захочеш, щоб княгиня й тепер була така, як на твоєму портреті, то тобі доведеться наслідувати приклад одного князя-дилетанта: він, щоб бути схожим на свої портрети, підмальовував їх під себе. Отже, за те, що тебе колись безпідставно відправили в пекло, я розповім тобі тутешні новини. Знай же, шановний мешканцю божевільні, що рана, якої ти завдав сердешній дитині, чарівній князівні Гедвізі, ще й досі не загоїлась як слід і через той біль вона часом робить дурниці. Невже ти так тяжко, так боляче вразив її серце, що воно й досі кривавиться, коли князівна бачить твій привид, як кривавиться труп, коли до нього наблизиться вбивця? Не став мені, друже, на карб, що вона вважає мене привидом, тобто твоїм привидом. Та коли в мене з'явилося бажання довести їй, що я не якийсь там плюгавий потойбічний гість, а капельмейстер Крейслер, мені став на заваді княжич Ігнатій, який очевидячки хворіє на параною, на fatuitas, stoliditas, [196] Придуркуватість, тупоумство (лат.). тобто, згідно з Клюге, на дуже приємний різновид ідіотизму. Не криви мене, голубе, коли я поважно розмовляю з тобою! Знов кривиш! Якби я не боявся нежиті, то скочив би у воду й добре полатав тобі боки. Іди під три чорти, негіднику, зі своїми гримасами!

І Крейслер швидко пішов далі.

Уже цілком стемніло, в чорних хмарах спалахували блискавки, гуркотів грім і падали перші, великі краплі дощу. Але з вікна рибальської хатини струменіло ясне світло, і Крейслер квапливо подався туди.

Неподалік від дверей, у широкій смузі світла Крейслер побачив свою власну подобу, свого двійника, що йшов поряд із ним. Не тямлячи себе з ляку, він ускочив у хатину і безсило опустився в крісло, блідий як смерть.

Майстер Абрагам, що сидів біля невеличкого столика, на якому гасова лампа кидала навколо себе сліпуче світло, й читав грубезний фоліант, злякано схопився з місця, підійшов до Крейслера й вигукнув:

– Ради бога, Йоганнесе, що з вами? Звідки ви взялися так пізно й що вас так налякало?

Крейслер насилу заспокоївся і сказав глухим голосом:

– Не інакше, як нас двоє – я і мій двійник, що вискочив з озера й переслідував мене аж сюди. Зжальтеся наді мною, майстре, візьміть свій ціпок з кинджалом і заколіть того негідника. Повірте мені, він божевільний і може довести до загибелі нас обох. То він наслав бурю. В повітрі літають духи і своїми хоралами крають людям серце! Майстре, майстре, приманіть сюди лебедя, нехай заспіває, в моїх грудях пісня завмерла, бо той двійник поклав на них свою білу, холодну, мертву руку, та коли лебідь заспіває, йому доведеться зняти руку і знов пірнути в озеро…