Эрнст Гофман - Малюк Цахес [збірник]

Та все ж таки мені знов сяйнув промінчик надії, коли я помітив на розі вулиці молоду, привітну дівчину, що сиділа біля невеличкого столика, закладеного апетитними ковбасками й хлібом. Я поволі рушив до неї. Вона всміхалася мені назустріч, і, щоб показати їй свою вихованість і галантність, я вигнув спину високою, вишуканою дугою. Тепер дівчина засміялася вголос. «Нарешті я знайшов шляхетну душу й співчутливе серце! О небо, які це ліки на мої зранені груди!» – так я собі думав, дістаючи зі столика одну ковбаску. Але враз дівчина зарепетувала, і якби те поліно, що вона шпурнула, було в мене влучило, то мені вже ніколи не довелося б ласувати ні тією ковбаскою, яку я взяв, вірячи в прихильність і людяність дівчини, ні жодною іншою. Я натужив останні, сили і дременув від лиходійки, що гналася за мною. Мені пощастило втекти, і врешті я знайшов місце, де спокійно з'їв ту ковбаску.

Після того скромного обіду мені стало веселіше на душі, а оскільки ще й сонце добре пригрівало на моє хутро, я відчув, що на цій землі все-таки непогано жити. Та коли потім настала холодна волога ніч, а я не знайшов собі такої м'якої постелі, як мав у свого доброго господаря, коли я другого ранку прокинувся закляклий з холоду й мені знов почав дошкуляти голод, мене опанував смуток, що межував з відчаєм.

– Оце й є той світ, – так я вголос виливав свій жаль, – оце й є той світ, до якого ти прагнув зі свого рідного даху? Світ, де ти сподівався знайти доброчесність, мудрість і високу моральність? О, ці черстві варвари! В чому полягає міг би вам багато чого розповісти про музичні розваги моєї родини, що часом бували дуже своєрідними, але мені довелося б згадати чимало кумедних подробиць, з яких ви сміялися б, а виставляти на сміх своїх дорогих родичів мені не дозволяє respectas parentalae. [156] Пошана до родичів (лат.).

– Йоганнесе, – мовив таємний радник, – Йоганнесе! Ти сьогодні такий добродушний, що не розгніваєшся на мене, коли я зачеплю в твоїй душі струну, яка, може, завдасть тобі болю. Ти завжди говориш про дядьків, тіток і ніколи не згадуєш про батька й матір!

– О друже, – відповів Крейслер, і в голосі його забриніло глибоке хвилювання, – о друже, саме сьогодні я згадав… але ні, досить уже згадок і мрій, не буду вертатися до тієї хвилини, що збудила в мені сьогодні весь той біль моїх ранніх років, який я тоді пережив, але так і не зрозумів. Та потім мою душу пойняв спокій, схожий на глибокий спокій принишклого лісу, коли вщухне буря. Так, майстре, ваша правда, я стояв під яблунею і слухав пророчий голос грому, що завмирав удалині! А ти, таємний раднику, зможеш яскравіше уявити собі те глухе отупіння, в якому я, мабуть, перебував кілька років після втрати тітки Фюсхен, коли я скажу тобі, що смерть матері невдовзі після того не справила на мене особливого враження. Ну, а про те, чому батько віддав чи, радше, змушений був віддати мене на виховання братові моєї матері, я не буду розповідати, – такі історії ти знайдеш у будь-якому зачитаному романі з родинного життя або в першій-ліпшій комедії Іфланда про родинні чвари. Досить буде сказати тобі одне: все моє дитинство й мало не вся молодість минули в сумній одноманітності, мабуть, саме через те, що я не мав батьків. Навіть поганий батько, по-моєму, все-таки багато кращий за гарного вихователя, і в мене аж мороз іде по спині, коли я бачу, як батьки з байдужості й недоумства свого відривають від себе дітей і віддають їх у різні виховні заклади, де тих бідолах кроять усіх на одну мірку, незважаючи на їхні індивідуальні риси, – бо ж ніхто, крім батьків, тих рис як слід не знає.

Що ж до самого виховання, то ніхто в світі не здивується, що я лишився невихованим, бо дядькові було до мене байдужісінько, він просто віддав мене на поталу вчителям, які приходили до нас самі: я не ходив до школи й не знався ні з ким зі своїх ровесників, щоб не порушувати спокою в Юний Понто підстрибом побіг попереду, а я понуро поплентався за ним, геть пригнічений його словами, які на голодний шлунок здалися мені досить слушними. Та як же я перелякався, коли

(А. м.) видавця цих аркушів найдужче втішило те, що йому пощастило відразу ж дізнатися про зміст дивної розмови Крейслера з маленьким таємним радником. Це дало йому змогу намалювати тобі, любий читачу, бодай кілька картин з ранньої молодості цього химерного чоловіка, біографію якого видавець до певної міри зобов'язаний написати, і він гадає, що ці картини за своїм малюнком і колоритом досить характерні й значущі. Принаймні після всього, що Крейслер розповів про тітку Фюсхен та її лютню, ніхто вже не сумніватиметься в тому, що музика з її солодкою тугою і райським блаженством увійшла хлопцеві в груди і зрослася там з тисячами жил, тому й не дивно, що з тих грудей від найменшої рани відразу ж рине гаряча кров.