Джозеф Киплинг - Книга Джунглів [збірник]

Балдео, який досі стояв, схилившись над головою Шер-Хана, раптом гепнувся на траву, а коли прийшов до тями, побачив, що над ним стоїть сивий вовк, а Мауглі так само білує тигра, наче він сам-один у всій Індії.

– Атож, – мовив Мауглі крізь зуби, – ти правий, Балдео: ти не даси мені ні копійки з винагороди. Бо я давно ворогую з цим кульгавим, дуже давно, і тепер я його переміг!

Слід віддати належне Балдео – якби він був молодший років на десять, то не злякався б Акели, зустрівши його у джунглях; але ж вовк, що слухається хлопчика, який воював з тигром-людожером, – то не звичайний вовк. Це якісь лихі чари, думав Балдео і вже не сподівався, що амулет на шиї захистить його. Він лежав ледь живий і гадав, що Мауглі зараз обернеться на тигра.

– Магараджа! Володарю! – нарешті прохрипів він здушеним голосом.

– Що? – спитав Мауглі, навіть не глянувши в його бік.

– Я вже старий. Звідки мені було знати, що ти не простий підпасок? Можна мені встати й піти звідси, чи твій слуга розірве мене на шматки?

– Іди собі з миром. Тільки більше не лізь у мої справи. Акело, відпусти його!

Балдео хутко пошкандибав до села, щомиті озираючись, чи не перетвориться Мауглі на якусь потвору. Доплентавшись до селища, він наплів такого про наслані на нього чари, що жрець аж нетямився з переляку.

Мауглі невтомно працював аж до вечора і з вовчою допомогою нарешті зняв з мертвого тигра величезну смугасту шкуру.

– Тепер треба сховати шкуру і пригнати додому буйволів. Допоможи мені зібрати їх, Акело!

Буйволів пригнали уже в сутінки, і коли стадо підходило до селища, Мауглі побачив вогні й почув, що в храмі б’ють у дзвони і сурмлять у сурми. Здавалося, півсела вийшло до воріт його стрічати.

«Це тому, що я вбив Шер-Хана», – подумав він. Та в його бік градом полетіло каміння, і люди закричали:

– Чаклун! Вовкулака! Вовчий приблуда! Геть звідси! Забирайся, а то жрець знов оберне тебе на вовка! Стріляй, Балдео, стріляй!

Старий англійський мушкет гучно ляснув, і поранений буйвіл заревів від болю.

– Знову чари! – закричали селяни. – Він може відводити кулі! Балдео, це ж твій буйвіл!

– Чого це вони? – розгублено спитав Мауглі, коли каміння посипалося знову.

– А вони схожі на Зграю, оці твої брати, – спокійно сказав Акела, сівши на землю. – Якщо зважати на кулі, вони начебто надумалися тебе прогнати.

– Вовк! Вовчий приблуда! Геть звідси! – горлав жрець і розмахував гілкою священної рослини тулій.

– Знову те саме? То мене проганяли за те, що я людина, тепер – за те, що я вовк. Ходімо, Акело!

Жінка – то була Мессуа – побігла через вулицю до стада і крикнула:

– Сину мій, синку! Вони кажуть, що ти чаклун і вмієш, коли захочеш, обернутись на вовка! Я їм не вірю, та все ж тікай, бо вони тебе вб’ють. Балдео каже, що ти чаклун, та я знаю, що ти помстився за смерть мого Натху.

– Повернися, Мессуа! – кричали селяни. – Повернися, а то ми заб’ємо тебе камінням!

Мауглі засміявся коротко й люто, бо камінь поцілив йому в губи.

– Біжи до них, Мессуа. Це дурна вигадка, як ото розповідають увечері під шовковицею. Але я справді помстився за твого сина. Прощавай і біжи хутко, бо я зараз пущу на них стадо, а буйволи мчать швидше, ніж каміння. Я не чаклун, Мессуа! Прощавай!.. Ану, ще раз, Акело! – гукнув він. – жени їх до воріт!

Буйволи вже й самі рушили до селища. Акела міг не підганяти їх своїм виттям – вони ввірвалися у ворота, розкидавши натовп.

– Полічіть їх! – зневажливо крикнув Мауглі. – А то раптом я вкрав у вас буйвола! Я більше не пастиму вашої череди. Прощавайте, люди, і дякуйте Мессуа за те, що я не покликав своїх вовків, щоб вони поганяли вас по вулиці.

Він обернувся і подався геть разом зі старим вовком і дорогою, задивившись на зорі, почувся щасливим.

– Я більше не спатиму в закапелку, Акело. Зараз візьмемо шкуру Шер-Хана – і гайнемо звідси. Ні, селянам ми нічого не зробимо, бо Мессуа була добра до мене.

Коли над луками зійшов місяць, перелякані селяни побачили, що Мауглі з двома вовками в супроводі та з клумаком на голові біжить до лісу риссю – як бігають вовки, швидше, ніж вогонь пожирає степ. Тоді вони закалатали у дзвони і засурмили в сурми ще гучніше. Мессуа плакала. Балдео брехав без сорому, розповідаючи про свою пригоду в джунглях, і врешті-решт добрехався до того, що Акела нібито стояв на двох лапах і говорив по-людському.

Місяць уже зайшов, коли Мауглі та обоє вовків підійшли до Скелі Ради і спинилися перед лігвом матері-Вовчиці.