Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Наше плавання, яке тривало двадцять два дні, закінчилося цілком щасливо, і сонячним ранком ми увійшли в бухту Всіх Святих, де на березі розташовувалося торговельне місто Баія, або Салвадор, [1]– столиця Бразилії та центр португальської колонії.

Я мав вирішити, як жити далі.

Ніколи мені не забути, як великодушно поставився до мене капітан португальського корабля. Він рішуче відмовився від платні за моє перебування на судні й повернув усі речі, що мені належали. Окрім баркаса він купив у мене за шістдесят дукатів обидві звірині шкури, дві рушниці, залишок воску і заплатив за ящик із винами й лікерами. Таким чином, я ступив на гостинну землю Бразилії, володіючи невеликим капіталом, яким сподівався розважливо розпорядитися.

У мене була змога відразу повернутися додому, але я вирішив випробувати себе в якійсь справі, щоб розбагатіти й не з’являтися до батька й матері з порожніми руками.

Капітан-португалець, єдиний мій тутешній знайомий, якось запросив мене на обід до свого близького приятеля. Це був заможний чоловік, власник заводу з переробки цукрової тростини і величезної плантації, що прилягала до нього. Згодом я часто навідувався до цього чоловіка і розпитував про тонкощі цукрового виробництва. Побачивши, як непогано живеться плантаторам, я почав клопотатися про дозвіл оселитись у Бразилії та придбати тут землю. Водночас я розмірковував, як одержати з Англії гроші, що зберігались у вдови мого друга.

Дозвіл я дістав і, витративши більшу частину свого капіталу, придбав ділянку необробленої землі. Можна було починати будувати садибу, облаштовувати плантацію й купувати все необхідне в землеробстві та домашньому господарстві.

Тим часом португальський корабель, який урятував нас із Ксурі, знову готувався відплисти до Європи, і я доручив капітанові всі мої клопоти в Англії. Я написав удові листа, де розповів про свої пригоди: рабство, втечу, чудесний порятунок і нинішнє моє становище. У листі містилося прохання розпорядитися моїми грошима, цілком довірившись капітанові– португальцю, таким чином: придбати на сто фунтів ті інструменти й знаряддя, що знадобляться мені для справи, і накупити якомога більше різноманітних англійських товарів, які високо цінувалися в тутешніх краях і могли бути продані з великим прибутком. Залишок капіталу я просив добру жінку зберігати у себе, як вона люб’язно робила це й раніше.

Капітан точно виконав моє доручення: прибувши в Ліссабон, він зв’язався з удовою через англійських купців. Діставши мого докладного листа, вона не тільки охоче виконала все, про що я прохав, а й передала капітанові як подяку за мій порятунок досить значну суму. Цими коштами капітан розпорядився на свій розсуд, і це було несподівано для мене, але дуже розумно: він найняв у Португалії чоловіка, який згодом став моєю правою рукою, оскільки чудово розумівся на вирощуванні та обробці цукрової тростини. Контракт із ним був укладений на шість років.

Щойно мій вантаж прибув до Бразилії, я, міцно обійнявши капітана, натхненно взявся до роботи. Віднині я міг уважати своє майбутнє досить забезпеченим.

Моїм сусідою по земельній ділянці виявився португальський плантатор, родина якого походила з Англії. Звали його Велс, він із дитинства знав англійську мову, що допомогло нам зійтися. Свою плантацію Велс заклав зовсім недавно, і це нас іще більше зблизило. У нього, як і в мене, оборотний капітал був невеликим, тому спочатку було важко. Одначе завдяки тому, що обидва ми працювали не згортаючи рук, примножували свої статки і знову вкладали їх у виробництво цукру, наші капітали зростали і ми потроху збагатіли. Неоціненну допомогу мені надавав мій помічник-португалець, але й Велс, і я дуже потребували робочих рук. Із великим прибутком продавши товари, доправлені мені капітаном із Англії, я був змушений купити негра-невільника і найняв іще одного робітника-європейця, колишнього матроса. На третій рік мого життя в Бразилії частину землі, що мені належала, було вже засаджено тютюном, решту – більшу її частину – було відведено під цукрову тростину; окрім того, я закінчив зводити невеличкий, але комфортний будинок.

У мене був дах над головою, приємні знайомства, добрі товариші й сусіди, я вже вільно розмовляв місцевою говіркою та був далеко не бідний. Але як безвідрадно й самотньо я почувався! Я сам вплутався у справу, до якої моя душа зовсім не лежала. І для цього, думав я, варто було забиратися за тисячі миль від рідної домівки? Я часто казав собі, що міг би успішно займатися тим самим і в Англії, живучи в оточенні родини і друзів. А тепер мені нічого не лишалося, окрім продовжувати почате й завзято – власноруч! – будувати для себе золоту клітку. Я став частиною заможного середнього класу і жив тим самим добропорядним існуванням, до якого закликав мене батько. Здається, його мрії справджувалися, але Господь не дав мені розсудливості, хоч як намагався…