Даниэль Дефо - Робінзон Крузо

Кажуть, багатство не рятує від нещастя. Так трапилося й зі мною. Я старанно займався своєю плантацією і вже наступного року випередив свого сусіда. У мене було безліч різноманітних справ і занять, а ще більше проектів. За моїх усе ще скромних фінансових засобів, які до того ж були в обороті, більшість проектів залишалися нездійсненними. Я прагнув якомога швидше розбагатіти, щоб, покинувши все, хоча б ненадовго вирушити у плавання. Але просто супроводжувати в Європу тюки з тютюном мене не влаштовувало; усі мої нещастя траплялися через нетерплячість і впертість, із якою я, як і раніше, рвався до швидкого справдження своїх бажань. Виснажлива сверблячка бродяжництва знову не давала мені спокою.

Чотири роки по тому трапилися події, які перевернули все моє життя і геть позбавили мене спокійного існування. На мою голову звалилася неймовірна кількість нещасть і труднощів, із якими не стикалася жодна людина і з яких, здавалося, не можна вийти живим-здоровим.

Якось у великій компанії знайомих плантаторів і торговців я раптом пустився в спогади про свої мандри поблизу берегів Гвінеї. Ми вечеряли в моєму будинку, і за склянкою пуншу в жвавій бесіді я поділився таємницею швидкого й легкого збагачення.

– Тільки й треба, – мовив я, – спорядити корабель, навантажити його дрібничками: намистом, тканинами, іграшками й скельцями, додати ножів, сокир тощо. Потім можна братися до торгівлі; за ці всі дурниці можна придбати не лише золотий пісок і слонову кістку, а й навіть чорношкірих невільників…

Як же я здивувався, коли за кілька днів слуга несподівано повідомив, що мене воліють бачити якісь пани, хоча я нікого не чекав того ранку.

Троє пристойно вдягнених чоловіків виявилися моїми недавніми гостями. Я запросив їх пройти до кабінету і поцікавився метою їхнього візиту. У відповідь я почув, що вони захопилися моєю розповіддю, мають намір спорядити корабель до африканського узбережжя та пропонують мені увійти в частку. Звичайно, все має залишатися в таємниці. У них, як і в мене, є плантації, де дуже бракує робочих рук, тому слід обмежитись одним-єдиним рейсом, оскільки торгівля невільниками пов’язана з великими небезпеками і в самій Бразилії заборонена. Якщо я погоджуся, вирушу в експедицію й візьму на себе закупівлю чорношкірих у Гвінеї, то матиму таку саму кількість рабів, як і решта компаньйонів, при цьому не вклавши жодної монети в спорядження корабля і придбання потрібного краму.

Пропозиція мала вигляд дуже привабливий та водночас украй ризикований. Я навіть не кажу про работоргівлю, до якої завжди ставився з відразою. Мої ранкові гості, наскільки я знав, були плантаторами-початківцями, а сам я вже мав міцне становище, стабільний прибуток і статок у кілька тисяч фунтів стерлінгів. Тому участь у такій справі була б з мого боку цілковитою нерозсудливістю. Я міг утратити все і позбутися свого доброго імені.

Проте, вочевидь, мені судилося спричинитися до власної загибелі. Я не знаходив у собі сил відмовитися від спокуси ще раз відчути смак волі.

Отже, я погодився.

Ми обговорили всі деталі експедиції. Головною моєю умовою було те, щоб надійна людина з їхнього кола, бажано адвокат, за моєї відсутності взявся наглядати за плантацією й будинком. Окрім того, я просив їх точно виконати деякі мої розпорядження в разі непередбачених обставин або моєї загибелі.

Незабаром адвоката знайшли, і я підписав усі папери, у тому числі заповіт, згідно з яким розпорядником мого статку ставав капітан португальського корабля, який урятував мені життя. У разі моєї смерті до нього переходили все моє майно і земля, він же зобов’язувався виконати мою волю: половину грошей від продажу майна взяти собі, а другу доправити моїй родині в Англію.

Усе було зроблено так швидко, що в мене не лишилося ні часу, ні можливості серйозно замислитися над правильністю мого рішення пуститися в цю небезпечну авантюру. Корабель було споряджено, навантажено необхідним крамом, команду дібрано, і все влаштовано за взаємною згодою учасників експедиції. Я нетерпляче чекав на відплиття і на все, що мене оточувало в Бразилії, дивився цілком байдуже. Це свідчило багато про що, і насамперед про те, наскільки я був легковажним.

Першого вересня 1659 року, рівно через вісім років після першої морської подорожі, я знову піднявся на палубу корабля. Зі мною відпливали чотирнадцять членів екіпажу, не рахуючи капітана і юнги. Судно було новим і міцним, водотоннажністю близько ста двадцяти тонн; окрім краму, призначеного для торгівлі, у трюмах нічого не було – усе вільне місце призначалося для перевезення чорношкірих рабів.