Джеймс Купер: Останній з могікан

– А що ти знаєш про свій власний рід? – запитав білий. – Мабуть, твої пращури були мужніми воїнами…

– Моє плем’я вважають за прабатька народів, – сказав індіанець, – але в моїх жилах немає ані краплини змішаної крові. У моїх жилах тече кров вождів, і вона мусить навічно залишитися такою. Голландці принесли моєму народові вогняну воду, яку вони пили доти, доки їм не здалося, що небо і земля злилися воєдино. Тоді мої одноплеменці у своїй тямі уявили, ніби знайшли Великого Духа, і залишили рідну країну. Крок за кроком їх відганяли від рідних берегів, і ось тепер я, вождь усіх індіанців, ніколи не побачу сонця інакше, як крізь листя дерев, і не зможу підійти до могил своїх пращурів.

– Могили пробуджують високі почуття в душі, – зауважив білий, глибоко зворушений мовчазними стражданнями свого співрозмовника, – і ці почуття часто допомагають чоловікові в його добрих намірах. Щодо мене, я гадаю, що мої непоховані кості білітимуть у лісах. Але де твій рід, який багато років тому прийшов до споріднених племен у землю делаварів?

– Де квіти, які розпустилися в ті весни? Вони зів’яли одна по одній, так само як загинув увесь мій рід: могікани, один за одним, пішли до країни духів. Я стою на вершині гори, але скоро прийде час спрямувати свої ступні в долину. Коли Ункас піде за мною, то не залишиться більше нікого з роду вождів, бо мій син є останнім із могікан.

– Ункас тут! – пролунав дзвінкий молодий голос недалеко від них. – Хто питає про Ункаса?

Білий мисливець швидко вихопив свій ніж та мимоволі схопився за рушницю. Індіанець натомість лишився цілком спокійним, бо навіть не повернув голови.

За мить потому до них підійшов молодий воїн та сів на березі бистрої річки.

Його батько не виказав подиву, і впродовж кількох хвилин жоден із трьох чоловіків не порушив тишу запитанням чи зауваженням. Здавалося, кожний з них чекав слушного моменту, щоб заговорити, не виявивши при цьому ні жіночої цікавості, ні дитячої нетерплячості. Білий, вочевидь, устиг приноровитися до звичаїв індіанців, отож залишався так само німим та нерухомим, як і вони.

Нарешті Чингачгук повільно обернувся до сина й спитав:

– Хіба макуаси наважилися лишити сліди своїх мокасинів у цих лісах?

– Я йшов за ними, – відповів молодий індіанець, – і знаю, що їх так само багато, як пальців на моїх обох руках, але ці боягузи ховаються у засідках.

– Крадії розраховують на здобич та скальпи, – сказав Соколине Око. Цей француз Монкальм послав своїх шпигунів навіть до нас у табір, щоб дізнатися, яким шляхом просувається наш загін.

– Досить! – перервав його старший індіанець. – Ми проженемо їх із хащів, як оленів… Соколине Око, сьогодні ми повечеряємо, а завтра покажемо макуасам, що ми – справжні чоловіки.

– Я однаково готовий і до того, і до іншого, – відповів мисливець. – Але щоб роздобути ірокезів, треба спочатку знайти цих боязких кротів. А щоб повечеряти, необхідно спершу знайти дичину… Аж ось і вона, ця дичина, про вовка й промовка. Я бачу там одного з тих великих оленів, яких зустрічав цього літа. А тепер, Ункасе, – додав він напівголоса, – я готовий закластися, що всаджу йому кулю проміж очі.

– Не може того бути! – вигукнув молодий індіанець із юнацьким запалом. – Адже з кущів видно тільки роги тварини.

– Він – хлопчик, – сказав білий, звертаючись до батька Ункаса. – Невже ти не знаєш, що мисливець, побачивши тільки частину тварини, може здогадатися, де ховається все її тіло?

Білий закинув рушницю, щоб показати своє мистецтво, але старий воїн відвів його вбік і спитав:

– Соколине Око, хіба ти хочеш битися з макуасами?

– Ці індіанці нутром відчувають природу лісів, – промовив мисливець. – Я маю залишити оленя твоїй стрілі, Ункасе, бо мені довелося б убити дичину для того, щоб її з’їли ірокези.

Ункас кинувся на землю і став підповзати до оленя якомога обачніше. Наблизившись до куща, за яким сховалася тварина, він із надзвичайною вправністю наклав стрілу на тятиву. Тим часом роги тварини ворухнулися, ніби їх власник почув небезпеку.

За мить почувся свист стріли – і поранений олень упав просто до ніг свого ворога.

– Ось справжня індіанська вправність, – зауважив білий, – хоча стріла є зброєю недосконалою та потребує ще й ножа для завершення справи.

Спритно уникаючи рогів розлюченої тварини, Ункас кинувся до неї та всадив ножа оленю в горло, відтак той упав на берег річки, забарвивши своєю кров’ю світлі води.