Джеймс Купер - Останній з могікан

– Ви не знаєте звичаїв цих дикунів, Алісо, а тому й не підозрюєте, де треба шукати справжню небезпеку, – зауважив Гейворд. – Якщо і є у цій місцевості дикуни, то вони будуть, швидше за все, триматися поблизу військової колони. Шлях військ усім відомий, тим часом як наш – поки що є таємницею.

– Невже ми не можемо довіряти цьому чоловікові тільки тому, що його звичаї не схожі на наші, а колір його обличчя темніший за шкіру білих? – запитала Кора.

Аліса більше не вагалася й сміливо йшла за провідником. Гейворд дивився на Кору з неприхованим захватом та старанно розсував перед нею гілки дерев, що траплялися на шляху. Вони не взяли із собою слуг – застережні заходи, вжиті за порадою їхнього провідника для того, щоб було менше слідів…

Через незручність пересування вузькою стежкою всі розмови припинились. Але невдовзі вони увійшли під високе темне склепіння густого лісу, і тепер їхній шлях здавався менш стомливим.

Молодий офіцер розпочав був розмову з Корою, яка їхала за ним, але раптом почувся кінський тупіт, що змусив його зупинити свого коня. Приклад із майора взяло все товариство, воліючи дізнатися, в чому річ.

За мить вони помітили лоша, яке подібно до оленя жваво мчало через пні, а йому вслід з’явилася незграбна фігура чоловіка, змальованого нами у попередній главі. Він підганяв свою охлялу шкапу, щомиті його недолуге тіло то підіймалося на стременах і, через незвичайну довжину ніг, виростало до дивовижної висоти, то цілковито зменшувалося. Це все надавало чоловікові надзвичайно комічного вигляду.

Зморщечки на обличчі Гейворда поступово розгладилися, вустами пробігла усмішка. Аліса, не стримавшись, розсміялася, а в темних задумливих очах Кори з’явилася притаманна їй веселість, на час придушена через відомі події.

– Ви когось шукаєте? – запитав Гейворд, коли незнайомець наблизився до них. – Сподіваюся, ви не принесли поганих звісток?

– Звичайно, ні, – відповів той, залишаючи слухачам сумніви щодо того, на яке запитання він відповів. Трохи відсапнувши, додав:

– Я чув, що ви їдете до форту Вільям-Генрі, й оскільки я теж прямую туди, то, гадаю, гарне товариство буде приємним обом сторонам.

– Такий висновок є надто поспішним, – зауважив Гейворд. – Нас троє, а ви порадилися лише з одним собою.

– Погоджуюся, – сказав незнайомець. – Але головне – зрозуміти власне бажання, щоб потім утілити свої наміри. Ось чому я наздогнав вас.

– Якщо ви їдете до озера, то ви помилилися, – холодно промовив Гейворд. – Великий шлях, що туди веде, пролягає не менш як на півмилі позаду вас.

– Цілком слушно, – відповів незнайомець, аж ніяк не знітившись через холодний прийом. – Я провів цілий тиждень в Едварді й не розпитав би про цей шлях тільки в тому разі, якби був німим. І тоді цей ґандж поклав би край моєму покликанню.

Самовдоволено посміхнувшись власному дотепу, який, вочевидь, залишився зовсім незрозумілим для товариства, він вів далі зі зрослою серйозністю:

– Людині мого покликання не пристало бути на короткій нозі з тими, кого я маю навчати, – ось причина того, чому я не долучився до загону. Окрім того, людина вашого становища чудово поінформована про правила ведення війни, і, враховуючи це, я вирішив приєднатися до вас.

– Ви говорите про своє покликання й навчання, – почав Гейворд, тамуючи гнів. – Кого ж ви навчаєте і чого? Як користуватися зброєю чи, можливо, циркулем або компасом?

Незнайомець із подивом глянув на майора, а потім без усякого самовдоволення відповів:

– Про зброю я нічого не хочу знати. І не розумію ваших натяків на циркуль та компас. Я не вважаю себе володарем будь-якого високого дару й лише претендую на славне мистецтво співати псалми.

– Цей чоловік – один з учнів Аполлона! – весело крикнула Аліса. – Я беру його під своє заступництво. Гейворде, припиніть бурмоситися та дозвольте йому їхати з нами через співчуття до моїх вух, які жадають приємних звуків. До того ж, ми матимемо на одного друга більше в разі доконечної потреби.

– Невже ви думаєте, Алісо, що я повів би цією усамітненою стежкою дорогих мені людей, якби припускав, що на нас чекає якась небезпека?

– Ні, я так не думаю. Проте цей дивак забавляє мене, і якщо в його душі лунає музика, то не відмовляймося від його товариства.

Очі молодих людей зустрілися на мить, яку Гейворд намагався подовжити, але підкорившись знаку Аліси, швидко під’їхав до Кори.

– Я дуже рада зустрічі з вами, мій друже, – вела далі юна дівчина. – Упереджені родичі часто запевняли мене, що я добре співаю в дуетах. Гадаю, ми приємно скоротаємо наш шлях. Для такої дилетантки, як я, буде корисним почути думку досвідченого вчителя.