Джеймс Купер: Останній з могікан

Що стосується білого чоловіка, то його обличчя свідчило про те, що він зазнав чимало лиха та небезпек. Його м’язисті руки були радше худорлявими, ніж повними, але кожен нерв, кожен м’яз був, здавалося, загартованим із дитинства.

Він мав на собі зелену мисливську сорочку й хутряну шапку з облізлим хутром. За поясом у нього теж стирчав ніж, але томагавка не було. За звичаєм червоношкірих його мокасини прикрашало строкате оздоблення, а штани з оленячої шкіри, зашнуровані з боків, були перев’язані оленячими жилами. Ягдташ і ріг із порохом довершували його мисливське спорядження. Рушниця з довгим стволом була притулена до сусіднього дерева.

Маленькі очі мисливця світилися проникливістю й неспокоєм. Він постійно роззирався, немов чекаючи наближення ворога, що приховався. Однак попри підозрілість його риси були не тільки безхитрісні, а й відрізнялися шляхетною прямодушністю.

– Навіть ваші перекази, Чингачгуче, підтверджують мої слова, – сказав він тією говіркою, яка була відома всім тубільцям, котрі мешкали між Гудзоном та Потомаком. – Твої праотці прийшли з країни сонця, що заходить, переправилися через велику річку, підкорили тубільний народ та заволоділи землею. Мої пращури прийшли від червоної вранішньої зорі, переправились через Солоне Озеро та вчинили так само, як твої праотці. Нехай же Бог розсудить нас, а друзям не треба марнувати слів.

– Мої пращури билися з голими червоношкірими, – заперечив індіанець. – Хіба немає різниці між стрілою воїна з камінним наконечником та свинцевою кулею, якою вбиваєте ви, Соколине Око?

– Попри червону шкіру, в індіанцеві ховається розум, – відповів білий, похитавши головою. – Я не вчений, але вважаю, що рушниця в руках моїх пращурів була менш небезпечною за лук і добру стрілу в руках індіанців.

– Ви всі кажете так, як вас навчили ваші батьки, – холодно промовив червоношкірий, зневажливо махнувши рукою. – Що говорять ваші старі? Хіба вони розповідають молодим воїнам, як блідолиці вийшли назустріч червоношкірим у бойовому розфарбуванні й з кам’яними сокирами в руках?!

– Я не маю упереджень і не люблю вихвалятися своїм походженням, хоча мій найлютіший ворог, макуас, підтвердить, що я справжній білий, – сказав мисливець, задоволено поглядаючи на свою білу м’язисту руку. – Але мушу зізнатися, що мої брати мають звичаї, які я не можу схвалити. Наприклад, вони часто пишуть про те, що бачили і що робили, замість того, щоб розповісти про все в поселеннях, де балакучого хвалька звинуватили б у брехні, а хоробрий воїн міг би послатися на своїх товаришів, які б підтвердили його слова. Внаслідок цього багато хто, можливо, ніколи не дізнається про діяння своїх батьків, ніколи не намагатиметься перевершити пращурів у подвигах. Що стосується мене, то я не хотів би відповідати за інших. Одначе кожна історія має два боки, і тому я питаю тебе, Чингачгуче, що говорять перекази про першу зустріч твоїх дідів із моїми?

Цілу хвилину індіанець зберігав глибоке мовчання, а потім почав говорити з дивовижною урочистістю, яка надавала його розповіді ще більшої правдивості.

– Слухай, Соколине Око, і вуха твої не нап’ються брехні. Ось що розповіли мої батьки й ось що зробили могікани. Ми прийшли звідтіля, де сонце увечері ховається за нескінченні рівнини, на яких пасуться стада бізонів, і невтомно просувалися до великої річки. Там ми билися з аллигевами, поки земля не почервоніла від їхньої крові. Від берегів великої річки до берегів Солоного Озера ми ні з ким не зустрічалися. Макуаси прямували за нами на певній відстані. Ми сказали собі, що ця країна має бути нашою. Макуасів ми прогнали в ліси повні ведмедів, і вони видобували сіль із ям поблизу висохлих джерел. Ці пси не ловили риби з Великого Озера, і ми кидали їм тільки кістки.

– Це все я вже чув, – сказав білий мисливець. – Події ці відбулися задовго до того, як тут з’явилися англійці.

– Тоді сосни росли на тому місці, де тепер стоять каштани. Перші блідолиці, які прийшли до нас, не розмовляли англійською. Вони приїхали на великому човні, коли мої пращури разом з іншими племенами схоронили свої томагавки. І тоді, – оповідав Чингачгук, виблискуючи очами, – тоді, Соколине Око, ми були єдиним народом. Солоне Озеро давало нам рибу, ліс – дичину, повітря – птахів. Ми брали собі дружин, які народжували нам дітей, ми поклонялися Великому Духу та тримали макуасів подалі від себе.