Джонатан Свифт: Мандри Ґуллівера

І слід визнати – ці крихітні винахідливі чоловічки були ким завгодно, тільки не боягузами. Я мав здаватися їм гігантським чудовиськом, але вони з відчайдушною хоробрістю залізали на мене й розгулювали, жваво бесідуючи та зовсім не звертаючи уваги на те, що одна моя рука лишалася вільною і, якби я мав охоту, могла б усіх їх стерти на порох.

Щойно веселощі стихли, до мене на груди в супроводі численного почту піднявся посланець короля. Видершись нагору, посольство наблизилося до моєї голови. Посланець надав вірчі грамоти, скріплені королівською печаткою, піднісши їх мені до очей, і хвилин із десять щось енергійно говорив – мабуть, тут полюбляли врочисті промови. У його словах не було ані найменших ознак погроз, він звертався до мене з гідністю, постійно вказуючи кудись удалину; нарешті я здогадався, що мене вирішили доправити до столиці королівства, котра, як я дізнався згодом, розташовувалася на відстані півмилі від узбережжя. Намагаючись не зачепити сановних ліліпутів, я показав жестом, що досі зв’язаний та час би мене звільнити.

Ймовірно, мене зрозуміли, та поважна персона заперечливо похитала головою і, своєю чергою, пояснила, що я залишуся полоненим, але при цьому до мене добре ставитимуться, годуватимуть і поїтимуть. У мене відразу ж виникло непереборне бажання звільнитися самостійно, але спогад про зливу маленьких жалючих стріл, біль від яких я досі відчував, охолодили мене, і я покірно опустив повіки. Задоволені моєю смиренністю, посланець короля разом зі своїм почтом чемно вклонився та пішов під загальний захват і голосні вигуки. Я лишився лежати на траві.

Рани на моєму обличчі та лівій руці змастили якимись ліками, що приємно пахли та відразу ж припинили біль і свербіж. Потім було перерізано мотузки, але тільки з лівого боку, і я відразу ж повернувся на правий бік і задовольнив свою потребу, змусивши чоловічків кинутися врозтіч від міцного й шумного, як їм здавалося, потоку. Ситий і задоволений, незабаром я міцно заснув. Спав я – як з’ясувалося потім – близько восьми годин, і в цьому не було нічого дивного, тому що ліліпутські медики домішали снодійного зілля в обидві діжки з вином.

Мабуть, усе відбувалося таким чином. Щойно мене знайшли, коли я спав на березі, до столиці негайно відрядили гінця з доповіддю королю. Одразу ж було скликано державну нараду, на якій ухвалили рішення позбавити мене змоги пересуватися – що й було зроблено вночі, – потім нагодувати, приспати і доправити до столиці. Таке рішення на перший погляд може здатися нерозумним і надто сміливим, однак я дійшов висновку, що в такому разі жоден європейський державний діяч не вчинив би настільки гуманно. Справді: припустімо, мене б спробували вбити. І що далі? Відчувши уколи від мікроскопічних стріл, я прокинувся б і в нападі люті розірвав мотузки, а потім знищив усе живе, що потрапило б мені на очі.

Серед цього народу були чудові математики й механіки. Як я дізнався згодом, король ліліпутів заохочував і підтримував розвиток наук і всіляких ремесел. У місцинах, де зростав ліс, будувалися великі військові кораблі – до дев’яти футів завдовжки. Потім кораблі підіймали на спеціальні платформи й перевозили до моря, тож досвід будівництва транспортних засобів ліліпути мали. Інженерам і п’ятистам теслям було наказано негайно братися до будування найбільшої з таких платформ. Я ще спав, коли готова платформа вже стояла паралельно до мого нерухомого тіла, викликаючи галасливе схвалення оточуючих. Вона мала двадцять дві пари коліс і сягала семи футів завдовжки і чотирьох завширшки, вивищуючись при цьому на три дюйми над землею.

Головні труднощі полягали в тому, щоб підняти мене та покласти на поміст. Із цією метою – як мені згодом розповіли – вбили в землю вісімдесят паль заввишки фут і приготували міцні линви, що кріпилися гаками до численних мотузок, якими я був сповитий, ніби немовля. Дев’ятсот добірних силачів узялися до справи та почали тягти линви за допомогою блоків, прикріплених до паль. Щоб перемістити моє тіло, знадобилося не менше як три години. Нарешті мене поклали на платформу, міцно прив’язали, і півтисячі найдужчих коней, яких тільки знайшли у королівських стайнях, повезли мене до столиці.

Ми подорожували вже чотири години, коли я прокинувся – цьому сприяв кумедний випадок. Візок зупинився перед невеликою перепоною; скориставшись із цього, двоє молодих ліліпутів залізли на платформу й потихеньку дісталися мого обличчя. Один із них, вочевидь солдат, сунув мені в ніздрю вістря своєї піки та почав лоскотати, ніби соломинкою. Я оглушливо пчихнув і розплющив очі. Сміливців наче й не було, та я прокинувся і міг бачити все, що надалі відбувалося довкола.