Джек Лондон: Біле Ікло

Генрі припинив готувати їжу, воліючи подивитися, у чому річ. Його товариш не тільки зв’язав усіх собак, а й з’єднав їх за індіанським способом ломаками. Навколо шиї кожного собаки він причепив шкіряний ремінь, до якого прив’язав грубу ломаку завдовжки чотири-п’ять футів. Інший кінець ломаки був закріплений за допомогою такого самого шкіряного ременя до вбитої в землю тички. Собака не міг перегризти ремінь, прикріплений найближчим до нього кінцем ломаки. Палиця також не давала псу змоги дістатися ременя з іншого боку.

Генрі схвально хитнув головою.

– Це єдиний спосіб утримати Одновуха, – сказав він. – Він може прокусити будь-яку шкуру, як бритвою переріже. А тепер ми знайдемо їх уранці неушкодженими й на місці.

– Закладаюся, що так воно й буде! – підтвердив Білл. – Якщо хоч один пропаде, я відмовлюся від кави.

– Вони прекрасно розуміють, що в нас немає набоїв, – зауважив Генрі перед тим, як лягати спати, і звернув увагу товариша на блискуче коло, що їх оточило. – Якби ми могли зробити кілька пострілів, вони були б люб’язнішими. Кожної ночі вони чимраз наближаються. Відведи очі від багаття й подивися в темряву. Ось… Чи бачив ти цього?

Деякий час люди стежили за рухами невиразних фігур за межами вогнища. Позираючи пильно туди, де в пітьмі світилася пара очей, можна було часом розрізнити контури звіра. Іноді вдавалося навіть помітити, що вони пересуваються.

Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрівників. Одновух видавав уривчасті жалібні звуки й смикався, наскільки дозволяла йому палиця, у темряву, вряди-годи докладаючи відчайдушних зусиль, щоб ухопити ломаку зубами.

– Поглянь лишень, Білле, – прошепотів Генрі.

Простісінько до багаття м’якою, ледве чутною ходою наближався якийсь звір, схожий на пса. У його рухах відчувалась обережність і зухвалість; він уважно спостерігав за людьми, до того ж не спускаючи очей із собак. Одновухий смикнувся, наскільки дозволяла йому палиця, до незваного гостя й тужливо завив.

– Цей дурень Одновух начебто не дуже боїться, – тихо вимовив Білл.

– Це вовчиця, – так само тихо промовив Генрі. – Тепер зрозуміло, чому зникли Пузир і Лягуха. Вона слугує принадою для своєї зграї. Вона заманює собаку, а потім решта зграї кидається на жертву й з’їдає її.

Вогонь затріщав. Головешка з гучним шипінням відкотилася убік. Від цього звуку дивна тварина відскочила назад у темряву.

– Генрі, я думаю… – почав Білл.

– Що ти думаєш?

– Я думаю, що це той самий звір, якого я вдарив ломакою.

– У цьому немає жодного сумніву, – відповів Генрі.

– До речі, чи не здається тобі, – вів далі Білл, – що близьке знайомство цього звіра з багаттям є підозрілим, ба навіть зухвалим?

– Він, без сумніву, знає більше, ніж треба знати вовкові, що поважає себе – погодився Генрі. – Вовк, який приходить вечорами їсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життєвий досвід.

– У старого Віллена був якось собака, що втік до вовків, – уголос міркував Білл. – Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграї на оленячому пасовищі поблизу Літтл-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив його три роки; весь цей час він був із вовками.

– По-моєму, ти маєш рацію, Білле. Цей вовк – ніхто інший, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.

– Тільки б не схибити, і цей вовк, а насправді собака, незабаром перетвориться в мене просто на м’ясо, – проголосив Білл. – Ми не можемо більше втрачати тварин.

– Але в тебе залишилося всього-на-всього три набої, – зауважив Генрі.

– Я зачекаю слушного моменту й візьму точний приціл! – пролунала відповідь.

Уранці Генрі розпалив вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.

– Ти так солодко спав, – сказав йому Генрі, – що мені забракло духу будити тебе.

Білл сонно взявся до їжі. Помітивши, що чашка його порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, біля Генрі.

– Скажи лишень, Генрі, – промовив він доброзичливо, – ти нічого не забув?

Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.

– Ти не отримаєш кави, – промовив Генрі.

– Невже вся вийшла? – злякано запитав Білл.

– Ні!

– Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?

– Ні!

Обурення охопило Білла:

– У такому разі я вимагаю пояснення, – сказав він.

– Машистий зник, – відповів Генрі.

Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.