Джек Лондон - Біле Ікло

Минула одна година, друга… Бліде світло короткого безсонячного дня майже згасло, коли в тихому повітрі раптом пролунав слабкий віддалений скрик. Він швидко підсилювався, поки не досяг найвищої напруги, протяжно пролунав, тремтливий і пронизливий, і знову повільно завмер удалині. Його можна було б прийняти за лемент загиблої душі, якби не різко виражений відтінок тужливої злості й болісного голоду. Людина, що йшла попереду, озирнулась, і очі її зустрілися з очима людини, котра йшла позаду. І, переглянувшись понад вузьким довгастим ящиком, вони кивнули один одному головою. Другий лемент із гостротою голки прорізав тишу. Обидві людини визначили напрямок звуку: він ішов звідкись позаду, зі снігової рівнини, яку вони щойно залишили. Третій лемент почувся трохи ліворуч від другого.

– Білле, вони йдуть слідом за нами, – сказав чоловік, що рухався попереду.

Голос його лунав хрипло й неприродно, і говорив він із помітним зусиллям.

– М’ясо стало рідкістю, – відповів його товариш. – Ось уже кілька днів, як нам не траплявся слід зайця.

Після цього вони притихли, й далі уважно прислухались до вересків, які лунали позаду, то тут, то там.

Коли настала темрява, вони спрямували собак до групи ялинок, що вивищувалися край дороги, і зупинилися на ночівлю. Труну поставили біля багаття, і вона була їм одночасно за лаву і стіл. Собаки, збившись докупи з віддаленого краю вогнища, гарчали та гризлися між собою, не виявляючи жодного бажання поганяти в темряві.

– Мені здається, Генрі, що вони щось надто завзято тиснуться до багаття, – сказав Білл.

Генрі, що сидів навпочіпки коло багаття й опускав у цей момент шматочок льоду в каву, щоб осадити гущу, махнув у відповідь. Він не вимовив ані слова доти, поки не сів на труну й не взявся до їжі.

– Вони знають, де безпечніше, – відповів він, – і воліють їсти самі, ніж стати їжею для інших. Собаки розумні тварини.

Білл похитав головою:

– Ну, не знаю…

Товариш із подивом глипнув на нього.

– Уперше чую, що ти не визнаєш за ними розуму, Білле!

– Генрі, – відповів той, задумливо розжовуючи боби, – чи помітив ти, як вони виривали сьогодні один в одного кавалки, коли я годував їх?

– Так, лютіше, ніж завжди, – погодився Генрі.

– Скільки в нас собак, Генрі?

– Шість.

– Добре, Генрі… – Білл на хвилину зупинився ніби для того, щоб додати своїм словам іще більшої ваги. – Так, у нас шість собак, і я взяв із мішка шість рибин. Я дав кожному по рибині й… Генрі, однієї риби мені не вистачило!

– Ти помилився в підрахунку!

– У нас шість собак, – холоднокровно повторив Білл. – І я взяв шість рибин, але Одновухий залишився без риби. Я повернувся й узяв із мішка ще одну рибу.

– Маємо тільки шість псів, – пробурмотів Генрі.

– Генрі, – вів далі Білл, – я не кажу, що то всі були собаки, але по рибині отримали семеро.

Генрі перестав їсти й через вогонь перерахував очима собак.

– Їх тільки шестеро, – сказав він.

– Я бачив, як одна тікала снігом, – наполегливо заявив Білл. – Їх було семеро.

Генрі співчутливо подивився на нього.

– Знаєш, Білле, я буду дуже радий, коли ця подорож завершиться.

– Що ти хочеш цим сказати?

– Мені здається, це становище починає нервувати тебе й тобі ввижаються примарні речі.

– Я сам подумав про це, – серйозно зауважив Білл, – і тому, коли він утік, я ретельно оглянув сніг і знайшов його сліди. Потім я уважно перерахував собак: їх було тільки шестеро. Сліди ще збереглися на снігу. Хочеш, я покажу тобі їх?

Генрі нічого не відповів і далі мовчки жував. Закінчивши їсти, він випив кави й, обтерши рот тильною стороною руки, сказав:

– Отже, ти гадаєш…

Протяжливий, лиховісний крик, що пролунав звідкись із темряви, перервав його.

Генрі притих, прислухався й, показуючи рукою вбік, звідки донеслося скиглення, закінчив:

– Що, це був один із них?

Білл махнув головою.

– Хай йому чорт! Я не можу уявити собі нічого іншого. Ти й сам бачив, як занепокоїлися собаки.

Виття і скиглення у відповідь прорізали тишу, перетворюючи безмовність у божевілля. Звуки було чути з усіх боків, і собаки, з остраху притискаючись один до одного, так близько підійшли до вогню, що на них почав жевріти смух. Білл підкинув дров у багаття й закурив люльку.

– А мені все-таки здається, що ти трохи того… несповна розуму, – промовив Генрі.

– Генрі… – Він не поспішаючи закурив, перш аніж говорити. – Я думаю про те, наскільки він щасливіший від нас із тобою.