Николай Хвылевой - Санаторійна зона

Майя, очевидно, нарочито розпустила волосся і забризкала своє тіло духами. На командній висоті запахло конвалією.

– Чижик-пижик! Ну, невже тебе не хвилює туге тіло юнки? – казала Майя, притискаючись до анарха і роздимаючи ніздрі. – А от ти мене хвилюєш! І ти не вір мені, що я зараз жартую. І зовсім то не жарт, коли почуваєш під своїми руками живі сильні м’язи, і твоя кров бунтується. То неправда, що жарт!

Анарх мовчав.

– Ей, ти, куди ти тікаєш! – крикнула Майя, повернувшись у той бік, куди йшов Хлоня.

Той зупинився і пішов назад. Тоді Майя потягла анарха до пенька, і скоро всі троє сиділи на ньому.

– Ну, Хлонько, – звернулася Майя до юнака. – Як ти сказав, коли ми йшли сюди? До кого я зараз подібна? Ну?

– Як це не шкода, – ви сьогодні чудово виглядаєте, – сказав Хлоня.

– Чому ж це шкода?

– А тому що ви – злючка!

– Злючка? – зареготала Майя. – Хлонько! Яке ти маєш право говорити так?

– А яке ви маєте право називати мене на «ти»?

Майя поправила своє не в міру викликаюче декольте, прищулила очі і звернулась до анарха:

– Бачиш, він теж хоче перейти зі мною на «ви».

– Не я хочу перейти на «ви», – сказав Хлоня. – А ви мусите зі мною говорити на «ви».

– От тобі й раз! Ну, як же я з тобою буду говорити на «ви», коли ти карапет.

– Себто я не мужчина?

Майя ще голосніш зареготала. Тоді ображений Хлоня підвівся, оправив блузку і халат і подивився уважно на Майю.

– Коли я не мужчина, то чого ж ви залицяєтесь до мене?

– Я? Залицяюсь до тебе?

– Да! Ви залицяєтесь до мене. Хіба не ви тільки-но пропонували мені поцілувати себе?

– Себто я пропонувала тобі, щоб ти поцілував себе? – знову зареготала Майя.

Хлоня почервонів.

– Ну, я не так, значить, висловився.

– Покинь, Хлонько, говорити єрунду, ти краще що-небудь прочитай… Ну?

Анарх вийняв цигарку і запалив її; над пеньком спалахнув синій димок і запахло. Анарх вбирав запах конвалії і уважно дивився на Майїне декольте, йому раптом прийшла мисль («яка глупота»), що він ще не прокинувся, і тоді ясно постала перед ним вчорашня сутичка з Карно, і він навіть здригнув.

Хлоня вже заспокоївся.

– Ви гадаєте, що так не можна сказати, а я гадаю, що так можна сказати, – говорив він.

– Слухай, чижик-пижик, – звернулася Майя до анарха. – Як, по-твоєму, можна так сказати? Хлонько, повтори!

– Я хочу перед вами розсипати одуванчик слів, – повторив юнак.

– Це щось подібне до старомодного реверансу. Слухай, Хлонько, ти обов’язково будеш десь на провінції парикмахером.

– Хай буде й так: це теж непогано!

– Ну, а як би ти намалював сьогоднішній ранок?

– Я сказав би: «був ранок, і все було так прекрасно, як голуба… птичка. Знаєте: скок! скок!»

– І все?

– Цього досить; можна в двох словах передати цілу картину.

– А я сказала б так: ти, Хлонько, enfant terrible. [47] [xlvii] Жахлива дитина ( фр .).

– Прошу не ображати мене!

– Хіба ти зрозумів? – зареготала Майя. – Я ж нарочито і вжила салонної мови, щоб не образити тебе!

Хлоня круто повернувся і пішов до дальньої кручі.

Гинули роси, зник жовтожар. Над рікою випливало сонце і гриміло в просторі. Далеко на Гралтайських Межах знову кричав санаторійний дурень. І ріка несла цей оклик вниз по течії, до моря. Дурень остаточно збожеволів: він до краю налив ріку, він затопив її своїм задушеним криком.

– Чижик-пижик! Все-таки скажи мені… – промовила Майя, коли Хлоня одійшов на декілька кроків, і положила енергійним жестом анархову голову на свої коліна. – Я все-таки не розумію тебе! Чому ти останнього часу такий… я б сказала, розгублений? Може, у тебе єсть якісь тайни?

Анарх подивився в Майїні прищулені очі і побачив в них не то тривогу, не то докуку.

– Тебе, може, дивує те, що я тебе не так зустрів, як бувало раніш?

– А хоч би й це! – нервово кинула Майя.

– Коли тільки це, то не варт вести нам такі розмови.

Майя замість того, щоб образитись, на всі очі подивилась на анарха.

– Значить, у тебе єсть якісь тайни? – сказала вона.

– Ніяких тайн у мене нема, – в’яло промовив анарх і, положивши руку на Майїне коліно, заплющив очі. Він що далі, то більш почував у своїм тілі якусь неміч. – Покинь мене розпитувати.

– Хіба тобі неприємно?

– Так.

– Дивно! – сказала Майя і ще щільніш притулилась до анарха. – Все-таки я не розберу, чому ти останнього часу ведеш себе якось…

– Ти думаєш?

– Да, я думаю. І – по-моєму – не помиляюсь.

– Ну, коли ти так цікавишся, – знову в’яло сказав анарх, – то я тобі скажу: я – хворий.