Николай Хвылевой - Санаторійна зона

На друзів війнуло вишуканою парфюмерією. Пахла пудра, пахли духи, і здавалось, що кожний закуток і кожна річ цього помешкання набралась приїсного запаху. На туалетному столі стояло кілька ваз із квітами, на вікнах лежали французькі романи. Товариш Вовчик почав було розмову про вчорашній вечір. Але Аглая, очевидно, не мала охоти говорити про це.

– Мені здається, що я вчора така ж була, як і завжди, – сказала вона.

– Безперечно! – поспішив погодитись лінгвіст і, положивши на вікно якийсь старомодний французький роман, що його встиг уже переглянути, сказав:

– Ну, а де ж ваш мужчина в золотому пенсне?

– А от зараз ми його покличемо, – сказала Аглая. – Євгенію Валентиновичу! Ану-бо йдіть сюди.

За дверима, що в другу кімнату, хтось засуєтився, і, нарешті, мужчина в золотому пенсне з’явився на порозі.

– Євгеній Валентинович, – одрекомендувала його Аглая. – Чоловік тьоті Клави.

Нова людина мовчки стиснула руки друзям і почала бігати по кімнаті, ввесь час тримаючись за хворий зуб. Цей типовий інтелігент із профсоюзу – чемний і тендітний, – він зараз забув гарний тон і не звертав уваги на приятелів. Карамазов уважно розглядав його й думав, що цей мужчина в золотому пенсне обов’язково мусить бути Євгеній Валентинович, бо інакше його й назвати не можна. Не Іванович або Петрович і не Денис або Степан, тільки Євгеній Валентинович. Правда, можна було б його назвати ще Валентином Євгенійовичем. Але, по суті, це все одно.

– Ти, очевидно, дивуєшся, чому в мене так багато французьких романів? – спитала Аглая, звертаючись до Вовчика.

– Коли хочеш, я дуже дивуюсь, – сказав лінгвіст. – Навіть страшенно дивуюсь.

– А коли не хочу?

– Тоді я можу й не дивуватись. Словом, я маю бажання вгодити тобі… ти як думаєш?

Аглая сказала Карамазову, що вона вже змінила свій погляд на Вовчика і що тепер їй він починає подобатись. Лінгвіст подякував за комплімента.

– Ну так все-таки: чому ж у тебе так багато французьких романів? – поцікавився Карамазов.

– Це, бачиш, моя спадщина від прадіда. Він залишив мені дуже непогану бібліотеку.

– Чи не був твій прадід культурним поміщиком?

– Як би тобі сказати… Треба гадати, так. Власне, не зовсім так, але все-таки так.

– Може, ти мені назвеш його прізвище? Чи не князь це, припустім, Волконський?

– Чому це обов’язково Волконський, а не якийсь Мазепа?

– Тому що як до першого, так і до другого ти маєш таке відношення, яке я маю до Чандзоліна, припустім.

– Даремно ти так думаєш! – сказала Аглая і зробила хитреньке обличчя: мовляв, вона зараз хоче помовчати, але згодом Карамазов не тільки почує це прізвище, – він навіть трохи і здивований буде.

– Можливо, я й помиляюсь! – кинув Дмитрій і тут же подумав, що Аглая чим далі, то більш намагається заінтригувати його. І московське походження, і її порівняно чиста українська мова, й, нарешті, культурний прапрадід – усе це підтверджує його припущення.

Товариш Вовчик захотів висловити своє співчуття мужчині в золотому пенсне.

– Вам, мабуть, дуже болить зуб? – спитав він. – Я знаю, як болить зуб, це щось жахливе.

– Мугу! – відповів Євгеній Валентинович і знову схопився рукою за щоку. – Мугу.

Тоді лінгвіст ударив себе по колінах і почав запевняти, що йому, мужчині в золотому пенсне, є прямий сенс піти до зубного лікаря. Вовчик із цим лікарем зустрівся кілька днів тому і вважає, що це страшенно симпатична людина. Невже Євгеній Валентинович не хоче шукати допомоги в названого ескулапа? Вовчик певний, що мужчина в золотому пенсне не пошкодує. Ну… як?

– Звичайно, треба піти туди, – сказала Аглая за свого родича, що крім «мугу» нічого не міг вимовити.

Ну й добре! Вони підуть до зубного лікаря, і зуб на якусь годину покине тривожити… Чи не хоче й Аглая пройтись? Може, тоді й Дмитрій не проти?… Словом, давайте підемо всі. Правда, надворі душно, але треба ж допомогти людині, Євгеній Валентинович грає в футбол? Ні? Нарешті, він, безперечно, грає в шахи. Так?… Ну й добре. Коли заніміє зуб, вони зіграють у шахи.

– Але коли ж ти поведеш Євгенія Валентиновича до лікаря? – всміхаючись, нагадала Аглая.

Товариш Вовчик заметушився: мовляв, він це зробить із великою охотою й негайно. Словом, давайте збиратись.

– Ах, який ти балакучий, – сказала Аглая. – Чи не пора тобі взятись за діло? Женю ти, звичайно, поведеш сам, бо нема ніякого сенсу всім нам пектись на сонці.

Товариш Вовчик іще більше засуєтився. Він прекрасно розуміє, що треба негайно побачити ескулапа, і компанія тут ні при чому. Він хапає свій капелюшок, одчиняє двері й пропускає в них у порив гарячого вітру – мужчину в золотому пенсне. Євгеній Валентинович бере в руку свою руду борідку й мало не вибігає. Таким чином, у кімнаті порожніє і в ній залишаються Дмитрій та Аглая.