Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Саме якого?… Того, що з правила можна робити винятки?

– Покинь свої дотепи! І справді: хіба розквіт філософських дисциплін не характеризує те чи інше суспільство як недорозвинений організм?

– Цілком справедливо, – сказав Карамазов. – Саме тому я й вважаю себе за справжнього сина своєї нації.

Лінгвіст уважно подивився на приятеля, спробував був зрозуміти його репліку й, не зрозумівши, махнув рукою.

– Знову філософія! – сказав він незадоволено й потріпав по спині свого ловерака.

Розмова зайшла в якийсь тупик, і друзі її припинили. Вони говорили на різних мовах, і тому продовжувати суперечку було зовсім недоцільно. Навіть недоцільно було й починати її, бо уважний спостерігач міг би зарані сказати, що вони ніколи ні до чого не договоряться. Знав це й Карамазов і навіть тішився з цього, бо більш серйозна розмова, безперечно, відбила б від нього й Вовчика – десятого чи то двадцятого з його недовговічних друзів. Він і зв’язався так міцно з лінгвістом тільки завдяки дитячим здібностям того приймати світ цілком безпосередньо.

Познайомились вони три роки тому на міському стенді і з того часу кожного літа їздять кудись на полювання. Вони використовують свою місячну відпустку в серпні місяці і тільки зрідка, як-от у цьому році, дістають можливість побувати на Славуті і в липні.

– Кого ти там визираєш? – спитав лінгвіст, коли Карамазов підійшов до вікна.

– Як би тобі сказати, – раптом вимушено усміхнувся той. – Мені здалося, що десь тут недалеко пройшла Аглая.

Товариш Вовчик підкинув свої білі брови.

– Яка це Аглая? – спитав він. – Чи не думаєш ти грати роль божевільного?

– Поки що важко сказати, мій дорогий Вовчику… Це так звуть одну з тих дам, що ти з ними познайомився на пароплаві.

– Так ти, виходить, уже знайомий з ними? Ну, і що ж?…

– Ну, і слухай. Саме в цей час чоловік тьоті Клави дрімає, дами мандрують до базару повз наш будинок.

– Ця поінформованість мене рішуче зворушує, – з захопленням сказав лінгвіст. – Їй-богу, з тебе вийшов би не зовсім поганий ловелас… І це, до речі, багато краще твоєї філософії.

Карамазов підійшов до вікна. Спека раптом почала спадати, і з ріки прилетів свіжий вітрець. Якось химерно запахли абрикоси: запах був ніжний і нагадував чомусь старий Прованс [78]і старомодні кабріолети. Тоді й дійсність враз перетворилась на стилізовані ніжно-голубі тони.

– Добре! – сказав Дмитрій і легко зітхнув. – Тільки от що скажи мені, Вовчику: як би ти подивився на мене, коли б я покинув Ганну й зійшовся з однією з цих дам… саме з Аглаєю?

– Хіба ти вже встиг так далеко зайти?

– За якісь два тижні я взагалі нікуди не міг зайти. Я питаю тебе, так би мовити… на всякий випадок.

Товариш Вовчик так голосно й так несподівано зареготав, що навіть його ловерак підскочив.

– От чудак! – скрикнув він. – Навіщо тобі робити це, коли ти можеш, і не кидаючи Ганну… ну, як би сказати делікатніш… Ну, словом, використати її… цю дівчину. Мені здається, й ця дівчина, коли вона не дура, погодиться на це.

– А як Ганна? Вона, на твій погляд, теж погодиться?

Лінгвіст не помічав, що Карамазов говорить з ним несерйозно, й тому так відповів:

– Цього я тобі не можу сказати. Хто її знає – жіноча душа, як то кажуть, темрява… Але їй, мені здається, й не треба цього говорити.

– Цебто ти рекомендуєш дурити її?

– А хоч би й так!.. На мій погляд, тут нічого нема страшного і образливого для неї.

Карамазов підійшов до свого співбесідника і взяв його за плече.

– Тек-с, – кинув він. – Не сказав би я, мій вчений друже, що ти вмієш логічно мислити. В попередній розмові ти обурювався на мене, що я хочу якось там дурити Ганну, а зараз сам рекомендуєш зраджувати її.

Товариш Вовчик нічого не встиг відповісти, бо в цей момент у кімнату ввійшла Ганна і сказала, що лінгвіста хтось кличе. Карамазов підійшов до кошика з абрикосами, мовчки взяв один абрикос і, зиркнувши на дружину, перевів свій погляд на згоріло-голубе небо. Він одразу догадався, хто викликає його друга. І дійсно: біля хвіртки товариш Вовчик побачив тих дачників, що нахабно познайомились із ним на річному пароплаві. Власне, тут були не всі: батька (чи як його?) не було. Була тьотя Клава і Аглая.

– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає!

Товариш Вовчик розшаркався так галантно, ніби він і справді був славетним ловеласом.

– Доброго здоров’я, mon ami, [79]– сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим і рішучим рухом узяла його під руку.