Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– А ти як думаєш: яке це право?

– Покинь, будь ласка, жартувати! – заверещав товариш Вовчик. – Я з тобою серйозно говорю!

– І я з тобою серйозно говорю! – Карамазов зупинився, підвівся з канапи і сказав надірваним голосом: – Але я бачу, що ти все-таки не розумієш, за що я її ненавиджу. Так зрозумій же: я її ненавиджу за те, що вона тиха й лагідна, за те, що в неї ласкаві очі, за те, що вона безвільна, за те, що вона – нарешті – нездібна вбити людини. Розумієш тепер?

Лінгвіст здивовано подивився на приятеля. Він зовсім не чекав такого рішучого й несподіваного повороту в розмові й, розгубившись, спитав наївно:

– А навіщо їй убивати людину?

– Це, Вовчику, дуже складна історія, – хворобливо всміхнувся Дмитрій, – і я боюсь, що ти її не зрозумієш. Ти, звичайно, вчена людина, але, як мені відомо, на філологічному факультеті таких питань не чіпали.

– Що ти хочеш цим сказати? – тоном ображеного промовив лінгвіст.

– Буквально нічого!.. А втім, я хочу сказати от що: людину, Вовчику, дуже нелегко вбити!.. Ти ще ніколи не вбивав… не на війні, а так, у звичайному побуті? Ну от! А я вбивав і знаю. Це дуже складна процедура. І саме тому складна, що робиш це цілком свідомо, зарані знаючи, що не вбити ніяк не можна.

– Ти, Дмитрій, говориш нісенітницю!

– Ні, Вовчику, я говорю те, що думаю. І говорю давно відому істину: тільки через убивство можна прийти до цілковитого соціального очищення… Ти розумієш, що я маю на увазі? В динаміці прогресу соціальну етику можна мислити тільки як перманентний «злочин». Я злочин беру в лапки, бо свідоме вбивство во ім’я соціальних ідеалів ніколи не вважав за злочин.

Товариш Вовчик ще з більшим здивуванням подивився на приятеля.

– З якого це часу ти почав так думати? – спитав він.

– Саме з того часу, коли я весело подивився на майбутнє, коли в мені знову з страшною силою заговорила воля до перемоги, коли я знову почав безумно ненавидіти своїх обмежених сучасників.

– Ти говориш зовсім як пророк, – іронічно кинув товариш Вовчик.

Карамазов холодно подивився на лінгвіста і сказав:

– А ти думав, що я й справді звичайна людина? Ах, який ти наївний, друже! Отже, поспішай виправити свою помилку, бо Дмитрій Карамазов воістину пророк. Справжній пророк, і тільки через нього ти найдеш сенс у цьому земному житті.

Дмитрій раптом зупинився. За якихось кілька хвилин він пожовтів. Рот йому перекосився, і нижня губа дрижала.

– Але Дмитрій Карамазов, – сказав лінгвіст, – все-таки великий фразер і проспівав собі добрий панегірик.

– Що ж робити, – криво всміхнувся Карамазов. – На світі ще ніколи так не траплялось, щоб панегірики складали тому, хто їх уже не проспівав сам собі… так чи інакше. Я співаю собі цинічно, але не в цьому ж справа. Мета завжди виправдовує засоби. Мій цинізм примушує тебе й інших звертати на мене увагу, мені ж цього й треба. А що я фразер, то ти теж правильно підмітив, – несподівано погодився він. – Звичайно, все це, мабуть, фрази, і завтра я їх, можливо, буду сам соромитись.

– Гм, чудеса! – сказав товариш Вовчик і раптом забігав по кімнаті. – І охота тобі, Дмитрій, філософствувати? Це ж така глупота, що ти й не в’являєш собі.

– Саме що глупота?

– Та от ця ж… і взагалі всяка філософія!.. А втім, я думаю, що ти зовсім не даремно філософствуєш…

Лінгвіст зробив помах своїми довгими руками, причмокнув і так побідно подивився своїми білими бровами, ніби він і справді розвінчав по меншій мірі свого вчителя Потебню. [77]

– Я тебе слухаю! – сказав Карамазов.

– Ну от. Тебе цікавило коли-небудь таке питання, хто, як правило, любить ударятись у філософію?

– Цікавило.

Відповідь, очевидно, не подобалась Вовчику, бо він став гаряче запевняти товариша, що той ніколи цим не цікавився, інакше в нього не було б таких сцен із Ганною.

– Ну, добре, – нарешті кинув він. – Хто ж, по-твоєму?

– Дикуни, очевидно! – спокійно відповів Карамазов. І тому, що він відповів спокійно, і тому, що Вовчик не чекав такої (на його погляд) влучної відповіді, лінгвістові, як і всякій дорослій дитині, залишилось тільки розгубитись.

– Ну, і що ж? – спитав він безпорадним голосом.

– Я, мабуть, буду з цього правила винятком.

Товариш Вовчик підійшов до вікна й раптом промовив тихо:

– А ти, Дмитрій, знаєш… не дурень.

– Дякую.

– Їй-богу! – несподівано захоплюючись, підскочив лінгвіст. – Я цілком серйозно говорю. Тисячі років люди мудрують, а й досі не доміркувались до такого парадоксу.