Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Так! Ти мав рацію! – уже подвійним голосом (спокійним, що Іван Іванович не зрадив, і неспокійним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном. – Так. Ти мав рацію. Але ти, Жане, не маєш рації хвилюватись. Боже мій, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби паніки! Пожалій своє серце! Чистка ж тільки для низів! Члени колегії, на мій погляд, ні в якому разі не будуть чиститись.

– Ах, Галакточко! – підстреленим голосом сказав мій герой. – Ти не дочитала. – Іван Іванович подав дружині номер «Вістей». – Ну-от дивись, голубонько. Тут написано навіть , що будуть чистити навіть членів ЦК. Ти розумієш? Членів ЦК!

– Цього не може бути! Я не вірю! – рішуче одрізала Марфа Галактіонівна. – Членів ЦК не можуть чистити… Це просто для народу… для маси! В противному разі ми загубили б революцію… Да…

– Безперечно! Безперечно, загибель революції! – сказав Іван Іванович і в розпуці схопився за голову. – Ах, Боже мій, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зі мною, а я апаратчикам тепер не можу довіряти. Даю тобі чесне комуністичне слово. Ти розумієш – не можу!

Схвильований Іван Іванович кинувся до кабінету й подзвонив до Методія Кириловича.

– Чули?… – спитав він у рурку. – Ну да! Ну да!.. Ну, як ви?… Я? Я ж, знаєте, мені що? Будь ласка, хоч сьогодні! Тільки я думаю, знаєте… ну, словом, заходьте – поговоримо. Треба улаштувати сімейну нараду.

Тут мій герой закашлявся й положив рурку на її руркове місце.

Цілу ніч Івана Івановича і Марфу Галактіонівну кусали чи то блощиці, чи то блохи, і вони ніяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мій герой поспішив до установи. Він навіть забув поцілувати Мая й Фіалку батьківським поцілунком. Але в установі його чекала ще більша неприємність. Там він, по-перше, остаточно пересвідчився, що йому обов’язково прийдеться чиститись (виходить, його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге – він узнав, що роботу його комосередку з сьогоднішнього дня починає обслідувати спеціальна комісія з райкому. Про це сповістив Методій Кирилович.

– Для чого комісія? Для чого обслідування? – спитав зблідлий за ніч Іван Іванович, безсило сідаючи в крісло. – Ну, скажіть мені, для чого?

– А хіба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. І мабуть, не тільки з комосередку, – сказав догадливий Методій Кирилович, – а навіть декого і з бюро.

– І з бюро? – в розпуці промовив мій герой (він був членом, хоч і не активним, свого бюро). – Що ви говорите? Ні, ви просто робите паніку. Ви помиляєтесь, Методію Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тільки не розумію, відкіля це все взялося?

– Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера, – відповів Методій Кирилович, підкресливши «свого». – Це, будьте певні, це його роботка.

– Мого товариша Лайтера? – до того розгубився Іван Іванович, що навіть випустив із рук окуляри, які протирав своєю білосніжною хусткою. – Ви серйозно кажете «мого»?

– Так! – як і завжди спокійно відповів Методій Кирилович. – Іменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусили вже давно знати, що це за штучка. Хіба я вам не говорив? Свій свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досі…

– Ах, Боже мій! Нічого не розумію! – скрикнув Іван Іванович тим же таки підстреленим голосом. – Буквально нічого!

Мій герой раптом покинув Методія Кириловича й побіг до Семена Яковича, головного начальника і члена бюро. Про що вони там говорили – мені невідомо. Проте я гадаю, що це й не цікавить читача. Давати в деталях трагічну загибель мого героя я й не брався. Скажу тільки, що райком прислав комісію, так би мовити, необ’єктивну: по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозиціонер і не бузотер, а просто собі активний партієць, по-друге, комісія наказала негайно переобрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагічне непорозуміння), Івану Івановичу, Марфі Галактіонівні, Методію Кириловичу і ще багатьом ще до чистки судилося «вийти із партії», як потім говорила товаришка Галакта.

……………………………………………………………………………

Іван Іванович, прийшовши додому після «вийти із партії», похилився на свою мухобойку і раптом заплакав дрібненькими, в перший раз мінорними сльозами.

– Пропав! – скрикнув він. – Боже мій, яке трагічне непорозуміння! Чому саме мені судилося так страждати за революцію? Чим я провинився?

Але йому на його останнє запитання ніхто не відповів. Марфа Галактіонівна ще не прийшла після «вийти із партії», а Май і Фіалка десь шпацірували з мадемуазель Люсі. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нічого не знала і тому й тепер виспівувала якусь свою зовсім незрозумілу пісню, саме ту, що, з одного боку, нібито веселу, а з другого – начебто дражнить.