Николай Хвылевой - Санаторійна зона

– Загибель революції, – шепотів він. – Явна загибель! Коли газета не бреше, – а я їй завжди вірив! – коли вона не бреше, то… Ні! Ні! Цього не може бути. Ні! Ні!

Іванові Івановичу навіть піт виступив на лобі. Хвилинами здавалося, що він знепритомніє і, як підстрелений заєць (правда, він цього моменту скоріше подібний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови), – і, як підстрелений заєць, впаде на свій сюрпризний килим.

Та цього – слава тобі Господи – не трапилося. Мій герой потроху почав відходити і, нарешті, зовсім одійшов. Тоді він підійшов до вікна і одчинив вікно. Запахло весняними пахощами (тоді вже йшла весна). Прямо – заходило сонце. Воно заходило так звичайно, ніби в газеті нічого страшного й не було. Навіть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Іван Іванович навіть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, він давно вже взяв себе в руки. Правда, ті руки, що він в них взяв себе, ще трохи, і навіть більше, ніж трохи, тремтіли, але при чому ж тут він?

Мій герой витер з лоба вищезгаданий піт і, не маючи з ким поділитися своїми думками, раптом відчув у собі прилив ніжності й велике бажання поговорити зі своєю куховаркою.

– Посуд миєте, Явдошко? – ніжним, ласкавим, мало не соцвихівським голосом сказав Іван Іванович і зупинився на порозі кухні. – Ну, як воно – не важко вам жити у нас?

– Чого там важко! – відповіла, як і завжди, трохи холоднувато («чорна невдячність»!) куховарка. – Чого там важко, ми вже звикли, барин!

Іншого разу мій, зрідка трохи глухуватий, герой, можливо, і не звернув би уваги на це обурливе «барин». Товаришка Галакта навіть думала, що це у порядку речей: мовляв, нічого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана «барином» – по-перше, ніхто цього не чує і, значить, нема тут ніякої компрометації партії, а по-друге – товаришка Галакта ніколи не посміє позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається – хай так і говорить!). Але на цей раз Іван Іванович мало не підскочив.

– Який я вам барин, Явдошко! – скрикнув він у жахливій розпуці. – Що ви говорите, дорогая моя куховарочко! Хіба я вам барин? – Іван Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками, пояснив: – Товариш! Так! Товариш!

Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.

– Хай буде й по-вашому! – знизала вона плечима і, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.

Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне. Підскочивши з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він делікатно відштовхнув її від цеберки з помиями.

– Так-так, Явдошко! – промовив Іван Іванович тремтячим голосом. – Я вам не барин, я… я вам справжній друг і товариш. Я вам – ви ж пам’ятаєте? – я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Іван Іванович і сам уже вірив, що він завжди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було – не тому не було, що він не хотів, а тому, що він просто забув). Завжди говорив, Явдошко. І тепер говорю! Да!..

Іван Іванович знову витер піт із свого чола й несподівано скрикнув:

– Дозвольте, – скрикнув він, – я винесу цеберку з помиями!

Ця остання пропозиція вискочила з уст хазяїна якось зовсім без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в ті ж таки уста і саме так, наче її й не було (воістину, слово не муха – вилетить, не спіймаєш, навіть за допомогою мухобойки). Іван Іванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рішуче не хотіла йому віддати цеберки. Почалась боротьба. І не відомо, чим би вона скінчилась, коли б в цей момент не відчинились двері і в дверях не зупинилась Марфа Галактіонівна.

– Жане! В чому справа? – грізно сказала Марфа Галактіонівна, побачивши боротьбу. – Що це значить?

Товаришка Галакта зрозуміла, звичайно, цю сценку, як залицяння мого героя до куховарки, і тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.

– Геть! – скрикнула вона, звертаючись до Явдохи. – Щоб твоя нога більш тут не була. Геть! Геть!

– Що ти робиш, Галакточко! – в свою чергу скрикнув Іван Іванович. – Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!

Але Марфа Галактіонівна вже нічого не чула і тільки кричала «геть». Коли ж куховарка вийшла з кухні і коли червоний і спітнілий Іван Іванович підвів свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактіонівна, й тоді не дала промовити слова. Потім товаришка Галакта зробила істерику. Нарешті істерика скінчилась, і тоді вияснилося, в чому справа. Вияснилося тоді, коли мій герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що він не залицятися хотів до Явдохи, а тільки хотів показати їй, що він нічим (буквально нічим!) не відрізняється від неї, від куховарки, і навіть може винести цеберку з помиями. Переконав він її не словами, а, так би мовити, ділом. Це трапилося саме тоді, коли й товаришка Галакта прочитала в «Вістях» ті рядки, які так схвилювали Івана Івановича.