Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

«Лови злодія! Лови злодія!» Ці слова мають магічне значення. Крамар кидає крамницю, бендюжник підводу, пекар кошика, молочар бідони, розносник пакунки, школяр книжки, каменяр кирку, дитина цяцьку. Збившись у купу, вони з галасом, лементом, свистом несуться вперед, штовхають одне одного, збивають з ніг перехожих на поворотах, каламутять сонних собак, полохають спантеличених курей, а вулиці, площі й заулки луною віддають їх лемент. «Лови злодія! Лови злодія!» – сотня голосів підхоплює цей крик, юрба зростає за кожним поворотом, спотикається об каміння, тупотить, місить ногами болото; вікна відчиняються, надвір вибігають люди – скаламучується вуличне шумовиння, вуличний набрід поперед усіх; слухачі залишають комедіанта з катеринкою у найкритичніший момент вистави, приєднуються до розбурханої зграї і з новими свіжими силами підхоплюють крик: «Лови злодія! Лови злодія!»

«Лови злодія! Лови злодія!» В людському єстві глибоко закладений мисливський інстинкт: гнатися, аби гнатися будь за чим. Біжить нещасна, засапана, зацькована дитина, жах на обличчі, розпач в очах, краплі поту на щоках, смертельне напруження всього тіла, тіка від погоні, але юрба несеться назирцем, наближається, сопе, підхльостує знеможені сили дитини свистом, гиком, шиканням. «Тримай злодія!» Та затримайте ж ви, зловіть ви його на бога, бодай із самого милосердя!

Спіймали нарешті! Влучний удар. Злодій упав на брук; його з цікавістю обступають, юрба набухає; кожна нова роззява штовхається, просовується наперед – хоче глянути на нього хоч одним оком.

«Назад, не пріться! Дайте йому дихнути!» – «Ще чого! Велике цабе!» – «Де джентльмен?» – «Ось він іде». – «Розступіться!» – «Пропустіть джентльмена». – «Це той хлопець, сер?» – «Так».

Вкритий порохом і брудом, обводячи диким поглядом незнайомі йому обличчя, що нависли над ним з усіх боків, лежав Олівер на землі; з рота йому текла вузенькою цівкою кров.

Юрба ввічливо висунула на середину кола старого джентльмена.

– Так, – повторив джентльмен, – на жаль, це здається той самий хлопчик?

– На жаль! – гукнув хтось із юрби. – Диви який!

– Бідолаха, як він забився, – провадив джентльмен.

– Це зробив я, – озвався якийсь грубезний дебелий мугир, виступаючи наперед, – це я його стукнув по щелепах, це я його спіймав, сер.

Він зняв капелюха і вищирив зуби, очевидно сподіваючись дістати нагороду за свої труди праведні; але старий джентльмен відвернувся від нього з огидою і боязко озирнувся навколо, немовби й сам найрадше накивав би п’ятами: може, він був би так і зробив і тим, може, викликав би нову гонитву, але саме на цей мент полісмен (що зазвичай з’являється останнім у таких трапунках) протиснувся вже через юрбу.

– Чуєш, підводься! – гукнув полісмен і схопив Олівера за комір.

– Це не я, сер. Це не я, це не я! – скрикнув той, сплескуючи з одчаєм руками. – Це двоє інших хлопців, вони мають десь бути тут поблизу, ось тут зовсім близько.

– Так вони тебе тут і чекатимуть, – одказав полісмен. Він сказав це з іронією, але між іншим мав несвідомо рацію: Чарлі з Пронозою давно вже дременули в перший бічний заулок.

– Ну, вставай!

– Тільки не бийте його! – попрохав старий джентльмен.

– Звісно, не буду, – одказав полісмен, струсонувши Олівера на доказ своїх слів так, що тому аж курточка на спині луснула. – Знаю я тебе! Ну-ну! Та чи встанеш ти нарешті, чортове насіння!

Олівер на превелику силу ледве-ледве підвівся на ноги. Полісменова рука знову схопила його за комір і швидко потягла його за собою. Старий пан пішов поруч; ті, хто мав час додивитися до кінця цікаву пригоду, виступали попереду й озиралися час од часу на Олівера, а вуличні хлопці бігли збоку й радісно репетували й гомоніли. Таким походом простували вони до в’язниці.

Злочин було скоєно в межах і навіть зовсім недалечко від одного славетного столичного поліцейського району. На превеликий жаль юрби, їй довго проводжати Олівера не довелося; поминувши дві-три вулиці та майдан на ймення Муттон-Хіл, хлопчика повели через низькі задні ворота брудного, вимощеного камінням подвір’я до Храму Швидкого Правосуддя й Розправи. Назустріч полісменові вийшов здоровий опасистий чоловік з бурцями на обличчі й в’язкою ключів у руці.

– Що там у вас таке? – байдуже спитав він.

– Малий кишенник, – відповів полісмен.

– Це вас обкрадено, сер? – звернувся тюремник до старого джентльмена.