Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

У цю мить розвіяний погляд його блискучих темних очей, що блукав неуважно по стінах, ненароком упав на Оліверове обличчя: очі хлопчика з німою цікавістю вп’ялися в нього, і хоча це була одна мить – найкоротший у світі протяг часу, старий зрозумів, що за ним стежать. Віко скриньки стукнуло; старий, схопивши зі столу ножа для хліба, сам не свій скочив на ноги; він страшенно хвилювався, бо навіть на смерть наляканий Олівер помітив, як тремтить ніж у його руці.

– Що це значить? Так ти підглядаєш за мною? Чому витріщив баньки? Чому прокинувся? Що бачив? Признавайся, хлопче! Ну, швидше, коли тобі життя миле!

– Я не міг довше спати, сер, – відповів несміливо Олівер, – мені дуже шкода, що я вас потурбував.

– Ти прокинувся з годину тому? – домагався, зловісно насупивши брови, старий.

– Ні, ні, бігме, я спав, – відповів Олівер.

– А чи ти цього певен?! – скрикнув ще лютіше старий, наступаючи з погрозою на нього.

– Слово честі, сер, – серйозно одказав Олівер, – слово честі, я спав.

– Так, так, серденько, – раптово заговорив старий своїм звичайним улесливим тоном і, перш ніж покласти ножа назад на стіл, покрутив його в своїх руках, немов даючи зрозуміти, що він ним хотів лише погратись.

– Звичайно, я це сам знаю, мій любий. Я тільки хотів налякати тебе. Ти не страхополох, ха-ха-ха! Ти дуже хороше хлоп’ятко.

Він посміхався, потирав руки, але видно було, що він почував себе негаразд.

– А чи бачив ти всі ці прекрасні речі? – спитав він по недовгій мовчанці, кладучи руку на віко скриньки.

– Так, сер, – відповів Олівер.

– А-а, – знову здригнувся старий і трохи зблід на виду. – Це все моє, моє власне. Це все, що я надбав про чорний день на старість. Люди звуть мене скнарою, тільки скнарою, тільки скнарою, Оліверчику.

Олівер подумав, що дідусь таки дійсно скупий, коли, маючи стільки золотих годинників, живе в такому бруді; але потім збагнув, що, мабуть, Проноза й інші хлопчики коштують йому не одну щербату копійку; тому він глянув на старого з повагою і попрохав дозволу встати.

– Звісно, вставай, вставай, мій голубе, – відповів люб’язний джентльмен. – Ось там у кутку біля дверей глечик – принеси його сюди, а я наллю тобі води в миску, серденько.

Олівер встав, пішов до дверей у протилежний кінець кімнати, а коли повернувся з глечиком назад, то скриньки вже на столі не було.

Тільки-но він помився й вилив помиї, за наказом старого, за вікно, повернувся Проноза з якимсь дуже хватким хлопцем, – одним з тих, що курили вчора люльки й пиячили і якого Давкінс тепер відрекомендував Оліверові як Чарлі Бетса. Усі четверо посідали до столу пити каву й снідати шинкою й гарячими булочками, які Проноза приніс додому в своєму капелюхові.

– Гаразд, – промовив старий, хитро підморгнувши Пронозі, – як працювали, соколята?

– Шпарко попрацювали, – відповів той.

– Як Найльс, – додав Чарлі.

– Хвалю, хвалю, – усміхнувся старий. – А що в тебе, Пронозо?

– Двоє гаманів, – відповів молодий джентльмен.

– Повні? – жваво спитав старий.

– Та нічогенькі, – одказав Проноза, витягаючи з кишені два гаманці – зеленого й червоного.

– Трохи залегкі, – мовив старий, оглянувши їх всередині й зовні, – але чепурненькі й доброї роботи. Зугарний майстер – еге ж, Олівере?

– Так. Дуже зугарний, сер, – згодився Олівер; тут Чарлі Бетс зареготався як навіжений на превелике диво Олівера, що не вбачав нічого смішного у всьому, що допіру сталося.

– А що дістав ти, моя крихітко? – спитав Феджін у Чарлі.

– Шмаття, – відказав містер Бетс, витягаючи з кишені чотири хустини.

– Мг, хороші, справді хороші, – сказав старий, пильно розглядаючи хустки, – тільки ось мітки ти не зовсім добре вигаптував, Чарлі; треба буде спороти їх. Ми навчимо цього Олівера. Оліверчику, ти ж навчишся випорювати мітки, хе-хе-хе!

– Будь ласка, – ввічливо попрохав той.

– Хотів би ти виробляти носові хустки так спритно, як Чарлі Бетс? – спитав Феджін.

– Звичайно, сер, якщо ви будете ласкаві мене навчити, – відповів Олівер.

Чарлі ця відповідь здалася настільки кумедною, що він знову зареготався, аж луна пішла – і так похлинувся кавою, що мало не пропав, і потім ще довго відпльовувався й пфуркав.

– Це жовтороте таке чудне, – насилу вимовив він нарешті, немов перепрошуючи присутніх за свою непристойну поведінку. Проноза нічого не сказав, тільки провів рукою по Оліверовому волоссю й заспокоїв його, що з часом він порозумнішає; бачачи, як Олівер почервонів, старий пан тактовно перевів розмову на іншу тему й спитав, чи багато людей дивилося на ранішню кару. З відповіді обох хлопчиків Олівер зрозумів, що вони встигли й там побувати, і дивувався, які вони спритні й швидкі.