Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Полісмене, – сказав містер Фанг, перекидаючи часопис на другий бік, – чим завинив цей птах?

– Він нічим не завинив, – відповів полісмен. – Він тут свідкує проти хлопця, ваша мосць.

Його мосць знала це достотно й без полісмена, але не могла не скористуватися з такої доброї і разом з тим цілком безпечної нагоди насолити комусь.

– Ага, свідкує проти хлопця? – мовив містер Фанг, міряючи містера Броунлоу зневажливим поглядом з голови до п’ят. – До присяги!

– Перш ніж присягати, дозвольте мені мовити одне слово, – почав містер Броунлоу, – я хочу сказати, що я дійсно ніколи був би не повірив, якби сам на власні очі…

– Замовкніть, сер, – обірвав його містер Фанг.

– Не замовкну, сер, – відповів старий джентльмен.

– Замовкніть у цю ж мить, а то я звелю викинути вас з установи! – скрикнув суддя. – Як ви смієте грубіянити судді? Нахабо!

– Що?! – скрикнув, червоніючи, старий джентльмен.

– До присяги цього панка, – звелів містер Фанг. – Ні слова більше. Годі! До присяги його!

Містер Броунлоу був обурений вщерть, але збагнув, що його нарікання можуть зашкодити хлопцеві, стримав себе і погодився дати присягу.

– У чому ж винуватять цього хлопця? – спитав містер Фанг. – Що ви маєте сказати, сер?

– Я стояв біля рундука з книжками… – почав містер Броунлоу.

– Замовкніть, сер, – перебив його містер Фанг. – Полісмене! Де полісмен? До присяги полісмена. Полісмене, розкажіть, у чому річ?

Полісмен у належних покірливих виразах оповів, як стояла справа, як його викликано, як він злапав Олівера на гарячому вчинкові, обшукав його, але не знайшов на ньому жодних доказів крадіжки; більше він нічого сказати не міг.

– Свідки є? – спитав містер Фанг.

– Немає, ваша мосць, – відповів полісмен.

Містер Фанг сидів кілька хвилин мовчки, а потім з несподіваною запальністю накинувся на позивача.

– Чи скажете ви нарешті, чоловіче, у чому полягає ваше обвинувачення проти цього хлопця, чи ні? Пам’ятайте – ви заприсягнули, і якщо тепер ухилитесь від свідкування, то я покараю вас за неповагу до суду, я вас…

Чим і як хвалився він покарати старого пана, зосталося невідомим, бо саме в цю слушну мить на писаря й тюремника напав страшенний кашель, а писареві з рук до того ще випала (звичайно, ненароком) на підлогу важенна книга – отже, останніх слів судді не можна було розібрати.

Кінець кінцем з безнастанними образами й причіпками судді за кожним словом містер Броунлоу таки виклав усю справу й підкреслив, що кинувся хлопцеві навздогін цілком інстинктивно й несвідомо, побачивши, як той дременув; він висловив також надію, що коли навіть, на думку судді, хлопець сам безпосередньо й не винен, але має якісь стосунки із злодіями, суддя поставиться до нього настільки м’яко, наскільки те дозволяє йому закон.

– Його били, і я дуже боюся, чи не занедужав він навсправжки, – закінчив старий джентльмен, схвильовано обертаючись до загородки, де сидів Олівер.

– Якраз! Так він вам і занедужає, – пирснув з недоброю ухмілкою містер Фанг. – А ти, шельмо, хвостом не крути – нема дурних. Як тебе звати?

Олівер хотів відповісти, але язик не слухав його; він був блідий як смерть, а в очах його стіни, стеля й усе чисто йшло обертом.

– Ач, симулянт! Як тебе звати, злодюго? – гаркнув містер Фанг. – Як його звати? – Цей запит стосувався старого гладкого тюремника у плетеному жилеті, що стояв біля загородки; він схилився до Олівера й пошепки перепитав його, але, бачачи, що той дійсно не годен нічого зрозуміти, і знаючи, що його мовчанка ще дужче розлютує суддю й викличе ще суворіший вирок, бовкнув навмання:

– Він каже, що його звуть Томом Уайтом, ваша мосць.

– А він сам не може роззявити рота? – гнівався містер Фанг. – Гаразд, гаразд. А де він живе?

– Де Бог пошле, ваша мосць, – відповів тюремник, знову вдаючи, що переказує Оліверову відповідь.

– Батьків має? – питав містер Фанг.

– Він каже, що втратив їх ще за малих літ, ваша мосць, – вигадав тюремник звичайну для таких випадків відповідь.

У цю хвилю Олівер підніс голову й, обвівши всіх присутніх благальним поглядом, ледве чутно попрохав води.

– Казна-що! Досить цієї кумедії! Мене не одуриш, – сказав містер Фанг.

– Мені здається, ваша мосць, що хлопець дійсно наче не при собі, – несміливо зауважив тюремник.

– Мені про те краще знати, – відповів містер Фанг.

– Підтримайте, підтримайте його, він зомліває, – звернувся старий джентльмен до тюремників, інстинктивно простягаючи руки.