Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

– Господи, змилуйся, вона конає! – скрикнула Шарлотта. – Ною, голубе, склянку води, швидше!

– О, Шарлотто, – ледве чутно почала за хвилину місіс Соуерберрі від браку повітря в грудях і надміру холодної води, якою Ной щедро обілляв їй голову й плечі. – О, Шарлотто, яке щастя, що він нас усіх не зарізав серед ночі!

– Велике щастя, пані, – відповіла та, – сподіваюся, це буде наука хазяїнові не брати більше до хати цих пройдисвітів, що народжуються вбивцями й розбишаками. Бідолашний Ной! Він був на волосині від смерті, коли я вскочила.

– Бідна крихітко, – жалісно глянула на нього місіс Соуерберрі. «Бідна крихітка» (горішній ґудзик її жилета був на одному рівні з маківкою Оліверової голови) старанно витирала кулаком очі, шморгала носом і сопла, щоб видушити кілька сльозин.

– Що робити? Хазяїна нема вдома, в хаті самі баби, а він ось-ось висадить двері! – Олівер дійсно так грюкав і стукав у гнилу дерев’яну загородку, що це було цілком правдоподібно.

– Господи! Господи! Що робити, пані? – лементувала Шарлотта. – Хіба що послати по поліцію.

– Або по солдатів, – додав Клейполь.

– Ні, не те, – заперечила місіс Соуерберрі, згадавши про Оліверового старого приятеля. – Ною, біжи-но хутчій по містера Бембля і скажи, щоб він негайно йшов сюди; не шукай кашкета, біжи як стоїш! Притьмом! Ага, притисни ось цього ножа до ґулі – опух швидше спаде.

Нічого не одказавши, Ной кинувся прожогом надвір: перехожі здивовано дивилися вслід розхристаному хлопцеві, що нісся як вітер вулицями, без шапки на голові й з лезом ножа над оком.

Ной гнався чимдужче до притулку, ні на мить не зупиняючись і не озираючись навколо. Тільки вже біля самих воріт він відсапнувся, набрався духу, видушив з себе так-сяк кілька сліз і постукав у хвіртку; тут він скорчив таку скривджену й нужденну міну, що навіть воротар богадільний (а він бував у бувальцях і бачив на своєму віку переважно скривджені та нужденні обличчя) аж остовпів.

– Що з тобою, хлопче? – скрикнув він.

– Містере Бембль! Містере Бембль! – закричав Ной з добре вдаваним жахом і так голосно й розпачливо, що Бембль одразу почув його і вискочив на його лемент як ошпарений з своєї хати, забувши навіть одягнути свого трикутного капелюха.

(Цей цікавий факт треба відзначити, бо він свідчить про те, що під впливом якогось могутнього імпульсу навіть парафіяльні сторожі здатні втрачати владу над собою й забувати власну гідність.)

– О, містере Бембль, – скрикнув Ной, – Олівер, сер, Олівер…

– Що? Що? – перебив його містер Бембль, і його холодні очі радісно заблищали. – Олівер утік? Ну, кажи, Ною, невже він справді втік?

– Ні, ні, сер, він не втік, але він вчинив злочин, – відповів Ной, – він хотів убити мене, сер, а потім кинувся вбивати Шарлотту, а потім хазяйку… О! як боляче! Який жах, сер! – Тут Ной почав звиватися й корчитися, наче в’юн, даючи цим зрозуміти містерові Бемблеві, що скажений напад Олівера тяжко пошкодив якийсь його внутрішній орган і він нестерпуче страждає.

Побачивши, що несподівана новина справила на містера Бембля велике враження, Ной вирішив підлити масла в огонь і ще голосніше зарепетував.

На той час пан у білому жилеті вийшов на подвір’я; Ной побачив його і, збагнувши, що дуже корисно звернути на себе його увагу і викликати цим ще дужче обурення проти Олівера, – зарепетував зовсім як нерізане порося і являв тепер собою щось дійсно трагічне. Він дуже швидко досяг свого; на третьому кроці пан сердито обернувся й спитав, чого це щеня так верещить і чому Бембль не заткне йому пельки.

– Це бідне хлоп’я з дитячого захистку, – пояснив містер Бембль, – його покалічив і мало-мало не забив… Олівер Твіст.

– Сто чортів! – скрикнув пан у білому жилеті, круто зупиняючись. – Я це знав! З першої ж хвилини у мене з’явилось якесь передчуття, що цей дикун дограється до шибениці.

– Виявляється, що він зробив замах і на їхню дівчину служницю, – провадив містер Бембль із землисто-блідим обличчям.

– І на господиню, – вставив Клейполь.

– І на господаря, чи так, Ною? – додав містер Бембль.

– Ні, господаря вдома не було, а то він був би і його забив, – відказав Ной, – він нахвалявся…

– Так він нахвалявся забити господаря, мій хлопчику? – перепитав пан у білому жилеті.

– Так, сер, – відповів Ной. – І прошу, сер, місіс питає, чи не міг би містер Бембль зайти до нас на часинку й відшмагати його, бо господаря вдома нема.