Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Зараз я підходжу до дуже важливого моменту в біографії Олівера, однієї назверх начебто другорядної та незначної події, що викликала, проте, ґрунтовну зміну у всій його майбутній долі.

Одного разу Олівер з Ноєм увійшли до кухні в звичайний обідній час (на обід їм залишили з півтора фунта баранячих хрящів), але господиня саме покликала до себе Шарлотту, і голодний Ной почав тим часом знічев’я сікатися до Олівера. Його милі жарти почалися з того, що він задер ноги на стіл, смикнув товариша за волосся, сіпнув за вухо, назвав його підбрехачем, хвалився, що з насолодою дивитиметься, як його колись піднімуть на шибеницю, і взагалі дратував його на всі заставки, які могла вигадати уява злого, зіпсованого вуличного хлопчиська.

Але все було марне: Олівер не заплакав. Тоді Ной спробував підпустити ще кращого жучка, яким не гидує багато значно вищих за Ноя людей у своїй безглуздій гонитві за дотепами.

– Як ся має твоя матка, підкидьку, га? – почав Ной.

– Вони померли, – не смій мені говорити про них.

Говорячи це, Олівер увесь зашарівся й почав важко дихати, а губи й ніздрі йому дивно затремтіли; містер Клейполь одразу зрозумів, що це безперечний симптом близьких сліз, і тому провадив далі.

– А чого вона померла, підкидьку?

– З розбитого серця, – так казали мені наші старі богаділки, – тихо мовив Олівер, говорячи більше до себе самого, аніж відповідаючи Ноєві. – Я, здається, розумію, що значить умерти від цього.

– Траляля-ля-ля, – зареготався Ной, угледівши, як по щоці Олівера помалу скотилася сльоза. – Чому, слинько, реви розпустив?

– У кожному разі не через тебе, – озвався Олівер, хутко змахуючи сльозу.

– Звичайно, не через мене, – вищирив зуби Ной.

– Не через тебе, – із серця, – обірвав його Олівер. – Ну годі, не смій мені більше говорити за те. Стережись!

– Стережись, стережись! – скрикнув Ной. – Слиньку, не пирожся, та й з маткою своєю не носись як з писаною торбою! Знаємо ми, хто вона така, знаємо, ого! – Тут Ной красномовно хитнув головою й зморщив, що було сили, свого кирпатого червоного носика. – І знаєш, підкидьку, – тоном нещирого співчуття, з усіх тонів найгіршим, – провадив Ной, підбадьорений Оліверовим мовчанням, – тепер уже нічим, а слізьми тим паче, не допоможеш; та й тоді б ти нічим не допоміг, і мені самому, і нам усім тебе дуже шкода, і ми всі тебе від щирого серця жаліємо, але ти мусиш знати, підкидьку, що матка твоя була звичайнісінька шльондра.

– Що ти сказав? – озвався Олівер, кидаючи на нього меткий погляд.

– Звичайнісінька шльондра, підкидьку, – спокійно відказав Ной. – І для неї самої краще, що вона рано померла, а то б довелося сердезі солодко попрацювати в Брайдуеллі чи на каторзі, а то й на шибениці потанцювати; так, на шибениці, – це найпевніше!

Червоний розгніваний Олівер скочив на ноги, перекинувши стола й стільця, схопив Ноя за горло і в дикому запалі почав його трусити так, що в того аж зуби зацокотіли; потім скупчив усю силу свого маленького тіла в один тяжкий удар і звалив ним свого супротивника на землю.

Ще за хвилину Олівер був тихою, боязкою, затурканою дитиною, якою його зробила людська бездушність, але тепер дух його повстав, і від жорстокої образи за покійну матір спалахнула його кров; груди йому буйно здіймалися вгору, постать випросталась, очі зайнялися жвавим вогнем; він увесь мов переродився і стояв тепер переможний над своїм полохливим ворогом, що боязко корчився долі, наляканий його раптовим вибухом.

– Він уб’є, уб’є мене! пробі! – репетував Ной. – Шарлотто, місіс Соуерберрі, сюди! Новак мене убиває! Пробі! Пробі! Олівер сказився! Шар-лот-то!

На Ноїв крик луною відгукнулася Шарлотта, а за нею ще дужче заверещала місіс Соуерберрі; куховарка блискавицею вскочила до кухні, а господиня заніміла на сходах, поки не переконалася, що життю її нічого не загрожує.

– Ах ти, мерзотнику! – скрикнула Шарлотта, хапаючи Олівера з усієї сили, що рівнялася силі доброго мугиря, – ах ти, не-вдяч-на, пас-куд-на тва-рю-ко, ах ти, крово-пив-це, – і між кожним складом Шарлотта ритмітно сипала на Олівера ляпас за ляпасом і на відчай душі репетувала.

Шарлоттин кулак був не дуже ніжний, але, боячись, що він не досить дошкулить Оліверові, місіс Соуерберрі скотилася зі сходів і, допомагаючи їй однією рукою тримати хлопця, другою почала йому дряпати й лупцювати обличчя. Користуючись з такої щасливої ситуації, Ной підвівся й почав бити Олівера ззаду й собі.

Але вправа ця вимагала занадто великого напруження і тому довго тривати не могла. Натомившись і засапавшись, месники потягли Олівера, що все ще борсався й борюкався, але не хотів здаватись, до сирого льоху й замкнули його там. Після цього місіс Соуерберрі впала на стілець і заридала.