Чарльз Диккенс - Пригоди Олівера Твіста

Минула година або й більше. Нарешті Бембль, Соуерберрі й причетник угледіли здалеку панотця й кинулися наввипередки до могили. Слідом за ними з’явився і священик, накладаючи на себе дорогою стихаря. Про людське око, містер Бембль відігнав трохи бешкетників-хлопців, а велебний отець, пробубонівши з панахиди стільки молитов, скільки встиг за чотири хвилини, передав стихаря служникові й знову подався геть.

– Ну, Біллі, засипай! – звелів містер Соуерберрі могильникові.

Це було не дуже тяжко. Братська могила була так щільно набита трунами, що остання труна лише на кілька футів угрузла в землю. Могильник засипав яму, недбало притоптав зверху землю ногами, закинув лопату за спину й пішов своєю дорогою, а за ним побігли хлопці, голосно висловлюючи своє незадоволення з приводу того, що цікаве видовисько тривало так недовго.

– Ходімо, небораче, а то браму зачинять, – мовив Бембль, ляснувши вдівця по спині, – той, як був став над домовиною, так увесь час стояв не ворухнувшись протягом усієї церемонії; від Бемблевих слів він здригнувся, підвів свою похнюплену голову, глянув на людей, що оточували його, ступив кілька кроків і впав зомлілий. Стара божевільна була занадто засмучена втратою теплої пелерини, яку в неї після закінчення похорону негайно одібрали, й не звернула на нього жодної уваги; на зомлілого вилили жбан холодної води; він прийшов до пам’яті й поплентався пріч. Ворота замкнули, і всі розійшлися в різні боки.

– Що ж, Олівере, як тобі це сподобалося? – спитав Соуерберрі, йдучи додому.

– Спасибі, нічого собі, – відповів нерішуче Олівер, – але не дуже, сер.

– Дурниці, з часом звикнеш, а тоді піде як по маслу, – запевнив його хазяїн.

Оліверові було цікаво, скільки часу звикав його господар до цього, але він розумів, що краще не питати, і мовчки йшов додому, міркуючи про все, що бачив і чув.

Після місячного «стажу» в трунаря контракт на Олівера було офіційно затверджено. Гнилий сезон, плодючий на різні захворювання, саме наступав. Висловлюючись комерційним терміном, «на труни стояв попит», і за кілька тижнів Олівер набув чималого досвіду.

Блискучі наслідки геніальної вигадки містера Соуерберрі сягнули далеко понад його надії. Ніколи ще за пам’яті найстарожитніших мешканців міста N. не лютував з такою силою навісний кір і не бувало такої страшної смертності на дітей. Мало не щодня тяглися вулицями жалібні походи; на чолі їх з крепом аж по коліна виступав Олівер, а матері, завмираючи від жалю й зворушення, розчулено дивилися на це.

Щоб навчитися володіти своїми нервами (що є конче потрібне для фахівця-трунаря), Оліверові доводилося бувати господарем також і на похоронах дорослих, і не раз бував він свідком прекрасної покори й мужності, з якою деякі сильні духом люди зносять облуду долі й нерозважні втрати.

Соуерберрі часом ховав якусь заможну пані або пана, що мали цілу зграю небог та небожат; вони ходили мов неприкаяні під час усієї хвороби небіжчика й навіть на людях, у місцях громадських зборищ, ніяк не могли погамувати своєї туги; а проте, залишившись на самоті, вони ставали веселі, бадьорі й безжурно базікали й сміялися, начебто нічого лихого не трапилося. Чоловіки ставилися до втрати своїх дружин з героїчною мужністю, і жінки, вдягаючи жалобу за своїми чоловіками, замість сумувати під похмурим крепом, дбали лише за те, щоб він їм був до лиця й не відставав від моди. Дуже часто леді й джентльмени, що до нестями побивалися над покійниками під час похорону, заспокоювалися скоро, переступивши поріг своєї хати, а напившись чаю, знаходили свою звичайну рівновагу. Це все було варте уваги й справляло дуже відрадне враження, і Олівер широко відкритими очима придивлявся до всього цього.

Чи покору в душі Оліверовій виховали саме ці приклади мужності людського духу, – хоч я й біограф його, – з певністю не скажу, можу лише сказати, що протягом кількох місяців Олівер не ремствував на Ноя і мовчки зносив його знущання, а той сікався до нього, як та оса у вічі. Ной згоряв від заздрості до Оліверової чорної патериці й крепу і ніяк не міг пристати на те, що якийсь вихватько так швидко пішов угору, тоді як він, старший за нього, пас ще досі задніх і залишився при своєму форменому картузі й шкуратяних штанях.

Шарлотта ставилася до Олівера погано, бо так робив Ной, а місіс Соуерберрі зненавиділа Олівера, бо містер Соуерберрі йому симпатизував; отже, в такому приємному оточенні: з трьома ворогами, з одного боку, й ненастанними похоронними картинами, з другого, Олівер почував себе приблизно так, як те голодне порося, що його ненароком застрелили в засіках броварні.