Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

Після сніданку він годину прогулювався з герцогинею в саду, а тоді поїхав через парк приєднатись до гурту мисливців. Хрусткий мороз, наче сіль, устилав траву. Небо скидалося на перекинуту чашу з блакитного металу. Тонкі забережні стояли по краях тихого озерця, порослого очеретом.

На узліссі Доріан побачив сера Джефрі Клавстона, брата герцогині, як той викидав з рушниці два зужитих набої. Доріан вискочив з бідки і, наказавши конюхові одвести кобилу назад, попрямував до гостя, продираючись заростями кущів і прив’ялої папороті.

– Ну як полюється, Джефрі? – спитав він.

– Та не дуже. Птиця, либонь, чи не вся перебралась на луки. Може, після полуденка поталанить, як перейдемо на інше місце.

Доріан ішов поряд з Джефрі. Духмяність соснового лісу, сонце, що мінилося брунастими й червоними цятками на стовбурах дерев, хрипкі вигуки нагоничів, що доносилися час від часу, і слідом за цим різке клацання рушниць – усе це чарувало Доріана й наповнювало п’янким відчуттям свободи. Безжурне щастя і безтурботна радість наче окрилювали його.

Зненацька з-за пагорка, зарослого торішньою травою – ярдів двадцять поперед них, – вихопився заєць. Наставивши вуха з чорними кінчиками й витягуючи задні лапки, він як вітер летів у глиб вільшаника. Сер Джефрі приклав рушницю до плеча. Але граційність рухів звіряти несподівано чимось привабила Доріана Ґрея, і він скрикнув:

– Не стріляйте, Джефрі! Хай собі живе!

– Ет, дурниці! – засміявся Клавстон, і саме в ту мить, коли заєць скочив у гущавину, пальнув. Разом почулися два крики – моторошний скавк пораненого зайця і ще моторошніший передсмертний скрик людини.

– Боже! Я попав у нагонича! – зойкнув Джефрі. – Який це осел поперся під постріли! Гей там, припиніть стрілянину! – гукнув він на весь голос. – Людину поранено!

Надбіг старший гайовий з палицею в руці.

– Де, пане? Де він?

Стрілянина тим часом ущухла по всій лінії.

– Он там, – сердито відповів сер Джефрі, поспішаючи до гайка. – Якого біса ви не тримаєте своїх людей позаду? Зіпсували мені полювання!

Доріан дивився, як вони обидва заглибились у вільшаник, розсуваючи гнучке податливе гілля. За хвилину вони вийшли з гущини, тягнучи на осоння чиєсь тіло. Доріан з жахом одвернувся – йому здавалося, недоля переслідує його, де б він не пішов. Він чув запитання сера Джефрі, чи нещасний таки помер, і ствердну відповідь гайового.

Ліс нараз немов ожив людськими обличчями, тупотом багатьох ніг, приглушеним гомоном. Між верховіттям лопітливо пролетів великий фазан з червонястим пір’ям.

Через яку хвилину, що знервованому Доріанові видалася справжньою вічністю муки, він відчув, як хтось поклав руку йому на плече. Він здригнувсь і оглянувся.

– Доріане, – мовив лорд Генрі, – я б їм сказав на сьогодні облишити влови. Далі полювати якось не годиться.

– Я б волів, щоб їх назавжди облишили, – знеможено озвався Доріан. – Це все таке відразливе й нелюдське! Що, той нагонич?…

Речення так і лишилося недосказаним.

– На жаль, так, – почулась відповідь лорда Генрі. – Він дістав у груди цілий набій шроту. Певно, помер одразу. Ходімо в дім, Доріане.

Ярдів п’ятдесят до головної алеї вони йшли поруч і мовчали. А тоді Доріан глянув на лорда Генрі і сказав, важко зітхаючи:

– Це погана прикмета, Гаррі, дуже погана.

– Що?… А, цей нещасливий випадок!.. Що ж поробиш, любий мій! Він сам винен – хто ж лізе під постріли? Та ми тут зовсім не причетні. Джефрі – то я згоден – опинився в прикрій ситуації. Воно ж бо не прийнято брати на мушку нагоничів! Люди подумають, що з нього кепський стрілець. А Джефрі цілить зовсім не зле, – навпаки, дуже влучно… Але ні до чого розводити про цю справу.

Доріан похитав головою.

– Ой ні, Гаррі, це погана прикмета. Я чую, щось жахливе заходить з кимось із нас… Може, зі мною, – додав він, проводячи рукою по очах, наче від болю.

Його співбесідник засміявся.

– Єдина жахлива річ на світі – нудьга, Доріане. Це єдиний гріх, за який нема прощення. Однак нам вона не загрожує – хіба що за обідом хтось надумає завести мову про цю пригоду. Я повинен їх попередити, що ця тема підлягає табу. Що ж до якихось там прикмет, то їх взагалі не існує. Доля не шле нам вісників – вона для цього занадто мудра або жорстока. Та й що таке може трапитися з вами, Доріане? Ви маєте все, що тільки людина може побажати. Будь-хто залюбки помінявся б з вами!

– А я залюбки помінявся б із будь-ким!.. Не смійтеся, Гаррі, я кажу правду. Той бідолашний селянин, що його оце вбито, щасливіший за мене. Я не маю жаху перед Смертю, ні, Гаррі, – це тільки наближення Смерті жахає. Мені здається, що крила цього чудовиська вже змахують наді мною в олив’яній задусі. Боже милостивий! Хіба ви не бачите, Гаррі, що он там скрадається хтось поза деревами, – він жде мене, він чатує на мене!