Оскар Уайльд - Портрет Доріана Ґрея [збірник]

Вона засміялася.

– Я ще під маскою.

– Тим ваш погляд ще звабливіший, – прозвучала відповідь.

Вона знову засміялась. Зуби її зблиснули, наче білі зернятка в червоному м’ясиві плода.

А нагорі, у своїй спальні, лежав на канапі Доріан Ґрей, і жах поймав кожну клітину його тіла. Життя раптом стало для нього таким огидним тягарем, що його несила було зносити. Моторошна смерть бідолашного нагонича, якого підстрелили в лісі, мов дикого звіра, здавалася йому прообразом його власної смерті. І він мало не зомлів, почувши ті цинічно-жартливі слова лорда Генрі.

О п’ятій годині він подзвонив служникові і наказав спакувати речі та щоб до пів на дев’яту була готова коляска, бо він вечірнім поїздом від’їздить до Лондона. Жодної ночі він вирішив не залишатись більше у Селбі-Роялі. Лихе це місце – тут смерть ходить серед білого дня, і трава в лісі заплямована кров’ю.

Потім він написав записку лордові Генрі, сповіщаючи, що їде в Лондон порадитися з лікарем, і прохаючи його тим часом обходити гостей. Коли він вкладав записку в конверт, у двері постукали, і камердинер доповів, що його хоче бачити старший гайовий. Доріан спохмурнів і прикусив губу.

– Скажіть, нехай увійде, – буркнув він по хвилі вагання.

Тільки гайовий ступив на поріг, Доріан витяг з шухляди чекову книжку і поклав перед себе.

– Ви, Торнтоне, мабуть, з приводу того нещасливого випадку вранці? – запитав він, беручись за перо.

– Так, пане, – відповів охоронець дичини.

– Цей горопаха був одружений? Він мав родину? – спитав, аби лише спитати, Доріан. – Коли так, я їх не залишу в злиднях і надішлю їм грошей, скільки ви вважаєте за потрібне.

– У тім-то й річ, пане, що ми не знаємо, хто він такий! Через це я й насмілився вас потурбувати…

– Не знаєте, хто він? – не вслухаючись, перепитав Доріан. – Цебто як? Він що, не з ваших людей?

– Ні, пане. Я ніколи його не бачив. Він скидається на матроса, пане.

Перо випало в Доріана з руки, і серце немов завмерло.

– На матроса? – вихопилось у нього. – Ви кажете, на матроса?

– Так, пане. На вигляд він буцімто матрос – руки у нього в татуюванні, і все таке інше…

– Що-небудь знайшли при ньому? – спитав Доріан, нахиляючись уперед і втуплюючи приголомшений погляд у гайового. – Якісь документи, щоб хоч ім’я його з’ясувати?

– Ні, пане. Лише гроші – трохи – і шестизарядний револьвер. А імені немає. Він, бачиться, чоловік пристойний, пане, хоч і з простолюду. Якийсь матрос, ми так гадаємо.

Доріан скочив на ноги. Божевільна надія промайнула в нього, і він гарячково її хопився.

– А де труп? – вигукнув він. – Кажіть хутчій! Я мушу зараз же його побачити.

– Він у порожній стайні на Гоум-фармі, пане. Люди не люблять таке тримати у себе в хаті. Кажуть, мрець приносить нещастя.

– На Гоум-фармі? Мерщій женіть туди, почекаєте там. Скажіть котромусь конюхові привести мені коня… Або ні, не треба. Я сам візьму, так швидше.

Не минуло й чверті години, як Доріан Ґрей уже мчав на весь дух довгим путівцем. Дерева примарною кавалькадою проносилися повз нього, і безладні тіні перетинали йому шлях. Раз кобила шарпнулася вбік, побачивши білі ворота, і ледве не скинула верхівця. Він уперіщив її пужалном по шиї, і вона стрілою рвонула вперед, у присмеркову далину, аж камінці виприскували у неї з-під копит.

Нарешті він доїхав до Гоум-фарму. На подвір’ї ферми стояло двоє робітників. Доріан скочив з сідла і кинув одному з них повіддя. В найдальшій стайні блимав якийсь вогник. Щось немов підказало Доріанові, що труп там; він квапливо підійшов до дверей і вже поклав руку на клямку.

Тоді пристав на мить, відчуваючи, що зараз він на порозі відкриття, яке принесе йому або спокій, або погубу. Відтак шарпнув двері й увійшов.

На купі мішковини аж у протилежному кутку лежало людське тіло в простій сорочці й синіх штанях. Обличчя мерцеві вкривала строката хустина. Поряд, потріскуючи, горіла груба свічка, встромлена в шийку пляшки.

Доріан Ґрей весь колотився. Він відчував, що йому не стане духу своєю рукою прийняти цю шматину, і гукнув одного з робітників.

– Зніміть це йому з обличчя. Я хочу глянути на нього, – сказав він, прихиляючись до одвірка задля опори.

Коли робітник прибрав хустину, Доріан підступив ближче. Радісний крик вирвався йому з уст. Чоловік, що його підстрелили в гущавині, – був Джеймс Вейн.

Кілька хвилин Доріан стояв непорушно, дивлячись на мерця. А коли повертався верхи додому, в очах його виступили сльози: він знав, що тепер уже таки в безпеці.