Уильям Моэм: Розмальована вуаль

– Не часто вам подобаються мої шанувальники, тату, – сказала вона.

Він зупинив на ній погляд добрих, втомлених очей.

– А ти часом не збираєшся за нього заміж?

– Певно, що ні.

– Він у тебе закоханий?

– Про це ніщо не свідчить.

– А тобі він подобається?

– Напевно, не дуже. Він трохи мене дратує.

Їй подобалися зовсім інакші чоловіки. Він був низький, але не приземкуватий, а швидше худий, темноволосий, гладенько поголений, з дуже правильними, чіткими рисами обличчя. Він мав темні, майже чорні очі, але не великі, не дуже жваві, повсякчас на чомусь зосереджені – своєрідні, але не дуже приємні очі. З прямим акуратним носом, високим лобом і гарно окресленими вустами він мав би бути вродливим. Але, на диво, вродливим він не був. Коли Кітті почала хоч трохи про нього думати, то здивувалася, які гарні в нього риси, коли їх розглядати окремо. Його вираз обличчя був трохи саркастичний, і тепер, краще його знаючи, Кітті усвідомила, що в його товаристві не почувалася невимушено. Йому бракувало веселості.

На той час, коли сезон наблизився до кінця, вони вже були добре знайомі, але він і далі залишався відчуженим і неприступним. При ній він був не те щоб боязкий, а швидше зніяковілий, у розмовах уникав говорити про особисте. Кітті дійшла висновку, що він аніскілечки в неї не закоханий. Він їй симпатизує і вважає приємною співрозмовницею, але, повернувшись до Китаю в листопаді, більше про неї не згадає. Цілком можливо, що він увесь цей час був заручений із якоюсь медсестрою з Гонконгу, донькою священика, плоскостопою, працелюбною, нудною й незугарною. Саме така дружина добре йому пасуватиме.

А тоді відбулися заручини Доріс із Джеффрі Деннісоном. Вісімнадцятирічна Доріс знайшла досить пристойного чоловіка, а Кітті у свої двадцять п’ять і досі незаміжня. А що, як вона ніколи не одружиться? Того сезону вона дістала лише одну пропозицію – від двадцятирічного хлопця, який ще вчився в Оксфорді. Кітті не могла вийти заміж за чоловіка, на п’ять років молодшого від неї. Вона все зіпсувала. Торік вона відмовила кавалерові ордена Лазні, вдівцеві з трьома дітьми. Вона мало не шкодувала про це. Тепер мати ще більше їй дорікатиме, а Доріс, Доріс, якій завжди діставалося менше, бо не їй, а Кітті пророкували блискучий шлюб, тепер святкуватиме над нею перемогу. У Кітті обірвалося серце.

Однак якогось пообіддя, пішки повертаючись додому з універмагу «Ґерродс», вона випадково зустріла Волтера Фейна на Бромптон-роуд. Він зупинився й заговорив до неї. А тоді ненароком запитав, чи не хотілося б їй прогулятися з ним у парку. Вона не поспішала додому – тоді їй там було не надто затишно. Вони йшли, розмовляючи, як завжди, про буденні речі, й він запитав, куди вона поїде влітку.

– Ох, ми завжди знаходимо якусь відлюдну місцину за містом. Розумієте, батько за зиму виснажується й ми просто вибираємо, де найтихіше.

Кітті лукавила – вона чудово знала, що в її батька не було достатньо роботи, щоб аж виснажитися, та й навіть якщо так, то його преференції у виборі місця для відпочинку ніхто не враховував би. Але там, де тихо, – там і дешево.

– Вам не здається, що ці стільці аж манять на них посидіти? – запитав Волтер ні з того ні з сього.

Вона глянула в той бік і побачила два зелені стільці, що стояли окремішньо на траві під деревом.

– Посидьмо, – погодилася вона.

Але коли сіли, він наче заглибився в думки. Дивний чоловік. Однак вона й далі щебетала досить весело й подумки питала себе, нащо він запросив її прогулятися в парку. Напевно, він збирався звіритися їй у пристрасті до тієї плоскостопої медсестри з Гонконгу. Раптом він обернувся до неї, урвавши її на середині речення, і вона не могла не помітити, що він її не слухав. Обличчя в нього було біле як стіна.

– Я маю вам дещо сказати.

Вона зиркнула на нього й побачила, що його очі сповнювала болісна тривога. Він говорив напруженим, низьким і не зовсім рівним голосом. Перш ніж вона встигла замислитися над тим, що означала його схвильованість, він знову заговорив:

– Я хотів запитати, чи вийдете ви за мене заміж.

– Ви мене приголомшили, – відповіла вона, так здивувавшись, що подивилася просто на нього.

– Хіба ви не знали, що я шалено у вас закоханий?

– Ви це ніяк не виказували.

– Я дуже несміливий і невмілий. Мені завжди важче висловити ті почуття, які я маю, ніж ті, які – ні.

Її серце почало битися трохи швидше. Їй освідчувалися вже не раз, але завжди весело або сентиментально, й вона відповідала в тон. Але ніколи ніхто не просив у неї руки так неочікувано й водночас на диво печально.