Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Ні, батьку, я не поїду, якщо ви цього не хочете. Ви досить настраждалися. Якщо хочете поїхати самі, їдьте. Не зважайте на мене.

Він забрав одну руку й погладив її гарне волосся.

– Звісно, я хочу, щоб ти поїхала, моя люба. Зрештою, я твій батько, а ти самотня вдова. Якщо ти хочеш бути зі мною, як я можу відмовити.

– Та ні ж, я нічого від вас не вимагаю як донька, ви нічого мені не винні.

– Ох, люба моя дитино…

– Нічого, – повторила вона категорично. – У мене стискається серце, коли згадую, як ми все своє життя сиділи у вас на шиї й нічого не давали у відповідь. Навіть дрібки любові. Напевно, у вас було не дуже щасливе життя. Будь ласка, дайте мені можливість хоч трохи відшкодувати те, що я мала зробити колись!

Він трохи насупився. Її звіряння його бентежили.

– Я не знаю, про що ти. Я ніколи не мав до тебе ніяких претензій.

– Ох, батьку, я стільки пережила, я була така нещасна. Я вже не та Кітті, якою була, коли поїхала з дому. Я дуже слабка, але, здається, вже не така огидна мерзотниця, як раніше. Будь ласка, дозвольте мені спробувати! У мене, крім вас, зовсім нікого немає. Дозвольте мені заслужити вашу любов. Ох, батьку, я така самотня й нещасна, мені так потрібна ваша любов!

Кітті уткнулася в батькові коліна й гірко розридалася.

– Ох, Кітті, моя маленька Кітті, – пробурмотів він.

Вона підвела погляд і обійняла його за шию.

– Батьку, пожалійте мене. Будьмо добріші одне до одного.

Він поцілував її в губи, як цілують коханих, його щоки були мокрі від її сліз.

– Авжеж, ти поїдеш зі мною.

– Ви так хочете? Ви справді хочете, щоб я поїхала?

– Так.

– Я так вам вдячна.

– Ох, люба, не кажи мені такого. Мене це бентежить.

Він витягнув хустинку й витер їй очі. Він усміхався так, як не всміхався при ній ніколи раніше. Вона знову обійняла його за шию.

– Нам так добре буде разом, батьку. Ви навіть не уявляєте, як ми весело заживемо.

– Не забувай, що в тебе буде дитина.

– Я рада, що моя доня народиться десь там, близько до моря, під широким синім небом.

– Ти вже вирішила, що це буде дівчинка? – пробурмотів він із легкою, сухою усмішкою.

– Мені хочеться мати доньку, бо я хочу виростити її так, щоб вона не повторила моїх помилок. Згадуючи, якою була, я ненавиджу себе. Але в мене не було змоги стати інакшою. Я виховаю свою доньку так, щоб вона була вільна й могла твердо стояти на ногах. Не для того я приведу цю дитину на світ, любитиму її, роститиму її, щоб якийсь чоловік так захотів із нею спати, що був би згоден забезпечувати її до кінця життя.

Кітті відчула, як батько оторопів. Він сам ніколи про таке не говорив і ніколи не чув таких слів від своєї доньки.

– Дозвольте мені хоч раз висловитися відверто, батьку. Я була дурна, пустоголова й огидна. Й дістала за це жахливу кару. Я твердо постановила собі врятувати від цього свою доньку. Я хочу, щоб вона була безстрашна й чесна. Я хочу, щоб вона виросла людиною, незалежною від інших, особистістю, що поважає себе. Щоб вона сприймала життя як вільна людина і прожила його краще, ніж я.

– Люба моя, ти говориш так, наче тобі п’ятдесят. У тебе ще все життя попереду. Не занепадай духом.

Кітті похитала головою й повільно всміхнулася.

– Я не занепадаю духом. Я сповнена надії й сміливості.

З минулим покінчено; хто старе поминає, той щастя не має. Чи це аж так безсердечно? Вона всім серцем сподівалася, що навчилася співчуття й милосердя. Вона не знала, що готує для неї майбутнє, але відчувала в собі силу прийняти прийдешність легко й життєрадісно. Аж тут, раптом, невідь-чому, з глибин її серця виринули спогади про її мандрівку з Волтером в охоплене моровицею місто, де він зустрів свою смерть: якогось ранку вони вирушили в дорогу на паланкінах ще затемна, а коли почало світати, вона побачила не так очима, як серцем таку неймовірну красу, що на якийсь час стих її душевний біль. Ця краса робила людські негаразди такими дрібними. Сонце зійшло, висушило туман, серед рисових полів, через річечку й далі пагорбами звивалася їхня стежка. Може, недаремні були всі її помилки та нерозумні вчинки, й нещастя, яке пережила, якщо тепер вона зможе піти тією дорогою, що простирається попереду, наче в тумані, але не тією, що, за словами дивака Воддінгтона, нікуди не веде, а тією, якою так смиренно йдуть любі її серцю монахині з монастиря, – дорогою, що веде до душевного спокою.