Уильям Моэм - Розмальована вуаль

– Хіба ви не будете курити? – запитала вона.

– Твоя матір не дуже любила запах диму після вечері, а від сигар я відмовився ще після війни.

Від його відповіді в Кітті стиснулося серце. Як жахливо – шістдесятирічний чоловік вагається, чи курити те, що він хоче, у власному кабінеті.

– Мені подобається запах диму, – всміхнулася вона.

На його обличчі мелькнуло полегшення, і він знову взяв люльку й підкурив її. Вони сіли одне навпроти одного біля каміна. Йому здавалося, що він мусить поговорити з Кітті про її власні негаразди.

– Напевно, ти отримала листа, який матір написала тобі в Порт-Саїд. Новина про смерть бідолахи Волтера стала великим шоком для нас обох. Я вважав його дуже хорошим чоловіком.

Кітті не знала, що відповісти.

– Мати сказала мені, що в тебе буде дитина.

– Так.

– Коли саме?

– Місяців за чотири.

– Це стане тобі за велику втіху. Сходи до Доріс, подивися на її сина. Симпатичний малий.

Вони розмовляли стриманіше, ніж зовсім незнайомі люди, які щойно зустрілися, бо, якби вони не знали одне одного, він цікавився б нею тільки через те, що був допитливий, але їхнє спільне минуле звело між ними стіну байдужості. Кітті дуже добре знала, що не зробила нічого, щоб заслужити прихильність батька: в домі на нього ніколи не зважали, він був годувальник, якого трохи зневажали, бо він не міг забезпечувати своїй сім’ї розкішнішого життя. Кітті сприймала за належне, що він її любив, бо вона його дитина, і з великим подивом виявила, що в його серці не було почуттів до неї. Вона знала, що він їх усіх знуджував, але їй ніколи й на думку не спадало, що вони могли бути йому так само нудні. Він поводився люб’язно й стримано, як завжди, але з сумною проникливістю, нажитою через страждання, Кітті розуміла, що, хоч, напевно, він і самому собі ніколи в цьому не зізнавався і не зізнається, глибоко в серці він відчував до неї неприязнь.

Його люлька забилася, й він підвівся знайти щось, чим міг би її прочистити. Напевно, це була нагода приховати схвильованість.

– Твоя мати хотіла, щоб ти пожила тут до народження дитини, й збиралася підготувати для тебе твою стару кімнату.

– Я знаю. Обіцяю, що не буду вас обтяжувати.

– Та річ не в тому. В такій ситуації очевидно, що твоє місце – в батьківському домі. Але, правду кажучи, мені щойно запропонували посаду головного судді на Багамах і я на неї погодився.

– Ох, батьку, я так рада! Вітаю вас від усього серця!

– Пропозиція надійшла запізно – я не встиг сказати про неї твоїй бідолашній матері. Вона була б дуже задоволена.

Яка гірка іронія долі! Після стількох старань, інтриг та принижень місіс Ґарстін померла, не знаючи, що її прагнення, хоч і змінене від колишніх розчарувань, нарешті здійснилося.

– Я відпливаю на початку наступного місяця. Звісно, цей будинок буде переданий агентові, і я збирався продати меблі. Мені шкода, що ти не зможеш пожити тут, але, якщо тобі хочеться забрати щось із меблів для квартири, я радо задовольню твоє бажання.

Кітті глянула на язики полум’я. Серце її стукотіло; дивно, що вона раптом так рознервувалася. Але врешті вона примусила себе заговорити. Її голос злегка дрижав.

– Можна мені з вами, батьку?

– Зі мною? Ох, моя люба Кітті.

Обличчя його осунулося. Вона часто чула цей вислів, але думала, що він образний, але тепер вперше в житті побачила, що саме він означає. Це було так помітно, що вона аж злякалася.

– Але ж усі твої друзі тут і Доріс тут. Я думав, ти будеш куди щасливіша, якщо залишишся в Лондоні. Я не знаю, як у тебе з грошима, але радо платитиму за твою квартиру.

– У мене досить грошей для прожиття.

– Я їду в чужі краї. І зовсім не знаю, яке там життя.

– Я звикла до чужих країв. Лондон більше для мене нічого не значить. Мені тут нічим буде дихати.

Він на якусь мить заплющив очі, й Кітті подумала, що він зараз заплаче. Його обличчя виражало глибоку печаль. У Кітті стиснулося серце. Вона мала слушність; смерть дружини сповнила його полегшенням, і тепер ця можливість повністю порвати з минулим пообіцяла йому свободу. Він побачив попереду нове життя і, нарешті, спокій та марево щастя. Вона смутно уявила, скільки страждань він пережив у душі за ці тридцять років. Нарешті він розплющив очі. Він не зміг стримати зітхання.

– Звісно, якщо ти хочеш поїхати, я буду тільки радий.

Видовище було жалюгідне. Боротьба швидко скінчилась, і він здався під натиском почуття обов’язку. Сказавши ці кілька слів, він покинув усі надії. Вона підвелася з крісла, підійшла до нього й, опустившись на коліна, взяла його за руки.