Ірина Вільде - Повнолітні діти

— Той директорів Данко, знаєш, Орисько, вже хотів би з нами примиритись. Не бійся… шукав зачіпки зі мною. Нібито йому смішно, що я наділа шапку в спеку. Він…

Ориська не дає закінчити. Її вузеньке, як лисяча мордочка, личко стає хитре-хитре:

— А… а… а!.. Це він сміявся з тебе! Хіба так шукають злагоди? Зі мною він теж хотів примиритись, але по-інакшому… Ми зустрілись — я тобі не розповідала, ні? — коло церкви, він поздоровкався зі мною чемно…

— Поздоровкався? — глухо спитала Дарка.

— Еге ж, поздоровкався. А чого це ти… ніби… заплакати хочеш?

— Я? Плакати? Смішна ти, Орисько! Я… я просто так… не вірю тобі…

— Не віриш? А як забожуся? Поклянуся мамцею?

— Не треба. Тепер усе ясно. — Сумніви, що з якогось часу каламутили Дарчин душевний спокій, вирішились нарешті.

Так! З неї, Дарки, завжди будуть сміятись такі, як Данко, а Орисьці кланятися чемно, бо Ориська — вродлива. Ориська перш за все не має веснянок. Потім вона має зуби рівненькі, наче по мірці зроблені.

Хочеться впасти на землю і нігтями до крові здирати з носа і лоба ті погані, ненависні веснянки. Якби не боялася, ох, якби тільки не боялася болю, то каменем повибивала б собі ті криві зубища, що, як п'яні, повалились одні на одних.

В руках у Дарки — синька, а дома — мама з білизною.

Тільки Дарка ступила на подвір'я, як з хати вибігла мама, розігріта, червона, як помідор:

— Де ти до цього часу сиділа? Я чекаю тут, як на шпильках… Що з тобою? Ти чуєш, що я до тебе говорю?

Звичайно, Дарка чує, ну і що з того?

— Прошу, — викладає синьку на лавку перед купкою білизни, а сама хоче йти в хату.

Мама заступає Дарці дорогу, бере сильно, так сильно, що аж болить, Дарку за плечі і вже не кричить, а сичить (уф, як це слово не пасує до мами!):

— Я тебе питаю, де ти до цього часу була?

— Ніде не була…

Дарка, певно, сказала це не таким, як завжди, голосом, бо мама звільняє її плече з своїх пальців й говорить з докором, вже без лайки:

— Тобі знову сіла муха на ніс.

Мама говорить не те, що думає. Мама знає, що це не звичайні химери в Дарки, а їй дошкулило щось. Тільки мама не хоче допитуватися, бо не має тепер часу для цього. Ось гора білизни чекає на неї.

Дарка йде до таткової кімнати. Там на день спущені штори на вікнах. Дарка лягає горілиць на отоманку і думає, як би це добре було, коли б вона могла бодай годину, бодай півгодини не думати. Але так не можна. Найдурніші думки лізуть непрошено.

Зашаруділа портьєра. Хтось увійшов до кімнати. Може, мама? Ноги човгають по підлозі. Бабця.

«А все ж таки мамі зробилося жаль мене і послала бабцю сюди… Кохана мама, хіба це її вина, що має негарну дочку?»

Бабця, яка увійшла з світла, навпомацки знаходить отоманку і сідає на краєчку.

— Ти знаєш, Дарцю, сьогодні на обід твоя улюблена страва. Ану вгадай, що таке?

Дарці хочеться плакати: боже, боже, коли нарешті в цьому домі перестануть поводитися з нею, як з дитиною? Пів-Веренчанки вже рознюхало, що в них гриби на обід, а їй кажуть — «вгадай»! (Ні лісів, ні грибів у самій Веренчанці немає).

— Бабцю, у мене болить голова… я, може, засну… — придумує отаке Дарка, щоб відв'язатися від бабці.

— Не дивота, дитинко, не дивота… Така спека, а ти нарядилася у вовняну шапку… Чекай, я тобі зараз дам…

Бабця готова вже бігти по свої ліки від головного болю. Дарка бере її за руку (рука у бабці маленька, постягувана зморшками), а потім за обидві:

— Бабцю…

Бабця нахилилася над нею. Щось тепле, лоскотливе клубочиться в горлі. Дарка нагинає голову бабці собі до вуха і відпускає бабцину шию.

— Бабцю, в мене вже перестає голова боліти… Прошу нічого мені не робити… не треба. Тільки хай мамця прийде сюди…

Бабця не питається, чому вона не може заступити мами, не наполягає, щоб Дарка розкрила секрет, а покірно виходить з кімнати.

І від цього образу бабці, яка виходить навшпиньках (перед нею щойно зачинено хвірточку до серця), зразу стає гаряче в усьому тілі, а потім мокро в очах. Отакою застає мама Дарку. Це вже не та мама, що півгодини тому вибігла з кухні. Це добрий ангел, який з'явився тільки для того, щоб допомагати й рятувати.

— Що тобі, донечко?

Боже, тільки не таким голосом питати, тільки не таким, бо від нього хочеться не плакати, а ридати!

Дарка закидає руки за шию мамі, добру хвилину німо дивиться їй в очі, а потім питає, хоч і видно, як важко їй питати про це:

— Мамцю… мамцику… Прошу мені сказати… але прошу правду сказати: я дуже… погана?

Мама крутить головою так, ніби бджола вкусила її десь в саме око. Дарка відразу вірить мамі, що вона не така вже погана.