Ірина Вільде - Повнолітні діти

З румунської підготовляв її татків товариш, домнул Локуіца, який вважав, що Дарка добре засвоїла цей предмет. Вона вміла читати по-румунському, трохи писати, ну і, певна річ, відповідати на такі питання, як: скільки тобі років, в якому класі учишся, як твоє ім'я тощо.

Дарка любила пана Локуіцу, а тому вірила йому в усьому. Раз він запевнив її і татка, що вона добре підготовлена з румунської мови, значить, зайві будь-які балачки на цю тему! (Пан Локуіца так смішно розмовляє по-українському: замість «люди» він вимовляє тверде «л» — «луди», «лублу»).

Пан Локуіца — румун, але не з тих румунів, що їх бояться і не люблять наші люди. Так сформулювала собі Дарка свої політичні переконання, і цього поки що вистачило для її п'ятнадцяти років.

Разом з довідкою про те, що Дарка є ученицею п'ятого класу, отримала вона (за таткові гроші, зрозуміло) і формену шапку з блискучим дашком. Це незаперечна ознака того, що відтепер Дарка справжня гімназистка. Нічого так не хотілося тепер їй, як пройтися в тій шапочці по селу. Але як надівати на голову вовняну шапку, коли надворі повітря аж густіє від спеки?

Дарка кожного дня ждала зміни погоди. Кожного ранку пробуджувалася з надією, що побачить на небі бодай натяк на дощ чи безсонячний вітер. Але дарма. Небо було чисте, сонце припікало зухвало, повітря було ліниве, і на зміну погоди аж ніяк не показувало.

Хіба не буває так, що за ціле літо не випаде ні одного холодного дня? А якщо й цього року природі забагнеться втяти таку штуку, тоді — що? Тоді ні разу не показатись у селі в гімназійній шапці?

Цього не могло бути! Дарка вирішила піти наперекір природі.

Одного дня, коли мама послала її по синьку до крамниці, Дарка, незалежно від того, що термометр показував двадцять вісім градусів тепла, наділа на голову шапку.

Спершу було все якнайкраще. Першою зустріла Дарку їх сусідка, трохи старша за Дарку Санда. Не розуміючи, що шапка формена, вона запитала, чого це Дарка переодяглася на хлопця. Дарка пояснила Санді її помилку. Тоді Санда зацікавилася шапкою так, що не лише стала обмацувати її на Дарчиній голові, але й захотіла собі приміряти. Дарка пояснила, що носити таку шапку не кожний має право.

У крамниці Дарка мала ще більший успіх. Крамареві так сподобалася її шапка, що він покликав дружину і всіх своїх дітей, щоб ішли дивитися, яка шапка, ци… ци… що за шапка в дочки пана учителя!

І все було б добре, якби, повертаючись додому, не зустріла Дарка сина директора школи Богдана Данилюка, чи, як його всі звуть, Данка.

Батьки Данка всього два роки як поселилися у Веренчанці. Мати в них німкеня, і тому люди в селі стороняться трохи їх. Крім Данка, є ще й дочка Ляля, яка вивчає музику десь у Відні і якої досі ще ніхто не бачив у Веренчанці. Коли Данилюки приїхали до Веренчанки, Данко був у п'ятому класі. За німецькою модою носив ще короткі штанці і (це вже поза всякою модою!) не визнавав дівчат за людей.

Раз його мама мала необережність назвати Дарку його товаришкою, а він, — це болісно згадувати, але воно так дійсно було, — сказав, що його товаришами можуть бути тільки хлопці.

І щоб не було найменшого сумніву, до кого стосуються його слова, додав:

— Для мене той гімназист, що ходить до школи й носить шапку. Пхі, приватне навчання! Я міг би сказати, що я й університет приватно проходжу!

І от тепер Дарці випадала дорога побіля школи, а той нестерпний директорів Данко стояв на воротах школи з якимсь сільським своїм товаришем, ніби очікував на когось.

Піт заливав Дарці повіки, ноги мліли під колінами, а вона йшла, втупивши очі у вибої на дорозі, глуха і сліпа до всього, що діялося навколо.

Коли минала ту злощасну браму, до неї долетіли слова Данка:

— Василю, ти не впрів на голову?

Дурні слова, грубі слова, а все ж таки слова виключно на її адресу. Все ж таки краще, хоч і дурне, слово, але вже не те непомічання, невизнання за людину. Новина була така, що не можна було не поділитися нею із своєю найкращою подругою Ориською, дочкою отця Підгірського (крім Ориськи, в Підгірських є ще Софійка, яка минулого року закінчила ліцей, і Стефко, що перейшов до восьмого класу).

Ориськи нема в хаті. Хто б сидів у таку спеку в хаті! Ориська в саду гойдається в гамаку.

Всі кажуть, що Ориська подібна до циганки. Її мама теж; тільки мама страшна, а Ориська вродлива. Дехто думає, що Ориська на старості літ буде така точно, як її мама тепер, тому що її мама молодою була зовсім подібна до Ориськи.

Дарка скубе по дорозі зелені ще порічки й каже, чи то обурена, чи то рада, що так сталося: