Оріховська підводиться на весь зріст, і всі голови, крім Орисьчиної, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, наче випогіднює його. Закидає голову назад і обертається до класу усміхненим обличчям.
Так! Оріховська сміється!
Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим обличчям повертається на всі боки: що це?
На задніх партах хтось шарудить папером, шукає сніданок.
Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне розряджується від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими вузлами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.
Оріховська, не перестаючи посміхатися, прямує до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкона, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класу. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не поважним голосом звертається насамперед до Кентнер:
— Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Так Мігалаке не поставив мені «погано» з румунської. Він файний хлоп, правда, Підгірська? Він знає, що вмію те, що він каже нам вміти. Але треба було якось покарати мене за те, що мені не подобається Тудоряну із своїми поезіями. Навіть наша Романовська після сьогоднішньої двійки буде підписуватися «Романовські». Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класу і спитав, кому подобається, що ми вивчаємо румунську мову, як папуги, мало що розуміючи з того, то три чверті класу підняли б руки догори…
— Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… Ти не маєш знати, що кожна з нас окремо думає…
Оріховська серйознішає:
— Тебе справді ображають мої слова, Косован? Це добре. Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатиме про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька до директора, бо тут директором є Мігалаке, а не Кваснюк… Зрештою це все одно…
— Неправда… директор українець, — зауважила похапцем Кентнер.
Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:
— Так? Що ти кажеш?
Лідка і в цю хвилину не могла тримати свого язичка.
— І ти будеш мати, — запитала вона лукаво Оріховську, — «незадовільно» в свідоцтві? Ти?
— Або що? Ми тільки помінялися балами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво якесь. Ідіть провітріться, бо зараз на урок задзвонять…
Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.
Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:
— Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!
Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.
«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», — із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.
Дарка воліла думати про Оріховську, воліла роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!
На уроці української мови знову трапилася незначна подія.
Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.
Тоді встала Оріховська:
— Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.
Учитель Івасюк глянув ще раз у список.
— Оріховська, ви подали балади…
— Ні, прошу пана професора…
Івасюк відклав окуляри і список:
— Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…
Оріховська залишилася непримиренна:
— Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…
Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.
Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.
Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.
Читать дальше